Актор і режисер 57-річний Ігор Славинський торік отримав три найвищі театральні відзнаки "Київська пектораль". Його постановки "Мертві душі" та "Люксембурзький сад" стали кращими драматичним і камерним спектаклями. Вони йдуть у столичному Театрі на Подолі. Також переміг у номінації "Режисура".

— Ігоре Миколайовичу! Ви чого роздягнутий ходите? У вас же спина хвора, — адміністратор гукає до Ігоря Славинського. Режисер у светрі курить на порозі театру.

— Вискочили хребці, два дні не міг голову повернути. Але зараз уже краще, — говорить Ігор Славинський.

Піднімається на другий поверх, веде до малої зали.

— Про пекторалі я вже й забув, хоч отримувати їх було приємно. Граємо новий спектакль "Льовушка", я зараз цим живу. Поставив його за оповіданням Анатолія Крима. Дзвоню йому: "Анатолій Ісаакович, хочу зробити за вашим твором спектакль". Він: "Та це ж інсценувати доведеться". Говорю: "Ні, я хочу ваш текст зберегти". "Льовушка" — історія про 5-річного хлопчика в повоєнні роки. Одна його бабуся — єврейка, друга — українка. Одна тягає його в храм, друга — у синагогу. Показав оповідання двом акторам, які грають Льовушку. Вони були шоковані, бо текст величезний. Але вивчили і гарно грають.

Під час роботи над спектаклем Славинський почав збирати анекдоти на релігійну тематику. Розказує один.

— Потрапив чоловік у пекло. Його зустріли, кажуть — вибирай, куди хочеш. Ліворуч чоловіки в казанах варяться, праворуч — із жінок шкіру здирають. "Ну що вибрати, такий жах скрізь", — думає. Іде далі. Дивиться — світла простора кімната, сидять чоловіки, пиво п'ють із рибою сушеною. Він до них. "Пиво будеш?" — "Буду, — відповідає. — Хлопці, а це пекло?" — "Так". — "А в першій кімнаті що?" — "А, то для віруючих!"

Торік Ігор Славинський озвучив Бога в аудіокнизі "Бесіди з Богом" Дональда Уолша.

— Зарплатня в акторів і режисерів театру — 1,5-2 тисячі гривень. З усіма надбавками, 20-річним стажем я отримую 2,5 тисячі. Цього навіть на цигарки не стане. Тому актори підробляють хто як може. Найбільше виручають зйомки в телевізійних проектах. У них за день можна заробити місячну акторську зарплату. Колись ще тамадою на весіллях і днях народження підробляв. А тут подзвонив бізнесмен, каже: хочу записати "Бесіди з Богом". Я почитав, сподобалося. Але готового запису не слухав. Чути свій голос, бачити себе на екрані — це відразливе видовище.

Каже, що спектаклі проходять з аншлагом.

— Дружина попросила сім квитків на "Люксембурзький сад". Я пішов у касу і купив. Дожився — на власну виставу квитки купувати. Глядач пішов у театр! Шкода, що театр до цього не готовий — немає ідей. Він зараз як кістка в горлі у влади, нікому не потрібний. Що казати, якщо навіть міністр культури не ходить до театру.

"Зал регоче, Ксюша теж. І я засміявся"

Ігор Славинський розповідає про курйозний випадок, який трапився з ним у Театрі на Подолі.

— Колись грав у спектаклі в парі з Ксюшею Малаховою, царство їй небесне. У мене був текст: "Хочешь покорить меня, бросить к своим ногам? Прочь от меня, подлая баба, и не смей попадаться мне на пути!" Вискакую на сцену, злий такий весь, — робить гримасу. — "Хочешь покурить меня...". Актори за лаштунками від сміху попадали, мало завісу не обірвали. Зал регоче, Ксюша теж. Стою — ну що ти зробиш. І я засміявся.

×