Пʼятниця, 18 липня 2008 16:58

Кляса

Автор: малюнок: Володиимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Вася Терьоха недавно вмер, так і не вишкрябався зі свого туберкульозу. Бачив його Пашок коло пивної останній раз, худий, марний, із тоскою в очах, але спокійний. Якось Пашку подумалось, що якби всіх небіжчиків з його оточення виставити в чергу до орєхівського пивного крану, то була б вервечка аж надвір, до овочевого, а то й далі, до сапожної будки, за гастроном, де Ром приймає пляшки.

Ще тієї осені вмер Жміль. Колю-Космонавта зарізали в "Біді". Ларочкін, Ювелір казав, лежить паралізований. Вийшов із тюрми, ну і, мабуть, зразу ж на ДД. Доколовся. Абрек, ефедринник, котрого ще недавно Павло бачив нормальним, навіть випили з ним під 14-а, нині стрибає на милицях, а замість ноги — підкочена порожня холоша. "Мусора ногу вибили, — незворушно каже Абрек. — У больнічці зробили флюорографію й гуляй-Вася. А як нога почорніла, кажуть, все — манда-ляля, одрізати треба ногу нах... Інвалідність щас оформляю." Бреше, звісно. Коловся в пах, бо на руках вени позникали, от і дійшло до абсцесу. Які там мусора... Але ноги нема. Абрек стрибає на милицях, а якась його чверть вже гниє в землі.

Нетривка категорія людей, думає Пашок, недовговічна. Чуже життя важить тут мало, і до власного ставляться безпробудно байдуже. Пропаща сила, з якою час, хоч і скороминущий час, але липкий і тягучий, не зупиняється зовсім, не загусає драглистою масою між в"ялих мікрорайонських краєвидів, — так Павлу поки що здається. "Із забивших мєня можно составіть город" — прочитає він пізніше, коли тих, хто забув його і кого не часто спогадуватиме він, направду вистачатиме на уявне місто, до горизонту.

Батьки на нього ображаються і переживають за нього, а дарма. Тих людей, з якими він випиває і має якісь справи, важко назвати позитивними, це так. Якщо дивитися поверхово, то фінал проступає закономірний і невигадливий — алкоголізм, тюрма і подібні похмурості. Але це, якщо поверхово, як переважно й дивляться. Тільки Пашок тут до чого? Хто взагалі знає, що на душі в короткостриженого довгобразого персонажа в бежевій, із білою смужкою футболці й вельветових джинсах, що вже пообтерлися на колінах? А там багато чого, руб за сто. Тобто, будьте певні.

Зокрема, й фраза Славіка Молочка, Магадана, з яким Пашок працював ще в моторівській "літєйці". "Не треба потрапляти в місця, де принижують твоє достоїнство — в армію, в тюрму, ну й так далі", — казав Магадан, заломивши повстяний ливарницький шолом на спітнілого лоба. Він для Пашка був чи не найкращим пацаном в цеху, Магадан, незлобивий черкасець, чию родину далекими сєвєрами, звідки й Славікова кличка, і по кам"яних гайдамацьких м"язах якого завжди із захопленням ковзав оком Пашок. На гарнізонній гауптвахті Пашку Славікові слова пригадались. Нічого там особливого не було, ні на "губі", ні в Магадановім напучуванні. Просто якось Пашок задивився на забор з кривими нитками колючого дроту по небу і його струснуло ясне і просте відчуття неможливості того, іншого життя, відгородженого від нього кам"яними темними мурами. "Не можна! Заборонено!" — сухі, як клацання затворів, фрази. І тверді, як забор. Усім можна, цілому світу людей, людству, яке кипить і вовтузиться за тими стінами, а йому, Павлу — ні. Нізащо! Ні під яким соусом. Якщо ж він спробує самочинно долучитися до вільного життя, проти нього заскрегочуть невидимі шестерні всієї системи, повільно, потроху, але невідворотно — сержант Звонов, міцненький уралець, скине АКМ із плеча, щось верескне у слухавку начальник караулу, по дротах полетять накази начальника "губи" про розшук, і далі, й далі... Змелять на порох, хто б ти не був, і яким би ти не був. Тюрма не для нього, твердо відчув тоді Пашок. Тепер тим більше. Нащо ж тоді він скнів усі ці роки, набираючись злості по ніздрі? Злість йому ще пригодиться. Він ішов у Львові в людськім потоці, тоді це було вперше, і відчував щось таке, чого не відчував до того ніколи. Потім повторилося в Капулівці, між тисячами жовто-синіх і червоно-чорних прапорів. Хоч і в тюрмі з ним нічого не сталося б, Пашок чомусь теж переконаний.

Порожність двору оживляється двома фігурками, що наближаються до гурту. Бек і Перінський. Точно, Бек. Вони зараз не п"ють, підв"язали. Бек тимчасово перекваліфікувався з алкоголю на "макуху" і Єгор поза очі перекривляє Беківські неофітські розмови: "Вчєра как дунул — ульо-о-от..." І скептично коментує Єгор: "Шо ти там міг дунуть, мальчік? Хіба під дим попасти."

У Магомета коханка на другому Шевченківському живе, його авто часто стояло в неї в дворі

— Магомета убили, чули? Вже даже по "Алєксу" передавали... — Бек виглядає серйозним. — Учора, на Осипках...

Братва оживає. Людина на ім"я Магомет — відома людина. Останнім часом він був загальновизнаним кримінальним лідером у місті, поперебалакали про нього Пашок і з Юрою, і з Єгором. Та хіба тільки вони. Про Магомета, крім мусорів, знають, здається, найдомашніші роботяги в будь-якій пивній, учні початкових класів знають. Недавно колишня комсомольська газета друкувала інтерв"ю з Магометом зі слідчого ізолятора, щось він там умнічав про природу організованої злочинності і її відмінність від класичної мафії. Тепер це можна. Раніше вважалося, що в Радянському Союзі мафії нема. Її оплот — Сіцілія, золотавий чебурек, обронений у виноградні води, вотчина всіх цих "корраджозо". Це Пашок знає ще з початкових класів. Навіть тримає в пам"яті назви підвидів злочинної формації — в Неаполі, скажімо, клан називається "каморра", а в розпливчастій Калабрії орудує не менш туманна "ндрангетта".

На Анголенка, на товчку — середохрестя реальної, хай і доморощеної "коза ностри", із мікрорайонських там задіяний Рудик, у них найсерйозніша рекетирська бригада в місті. Павло часто зустрічає Рудика, коли вранці йде на роботу — коло комісійного магазину Рудик ловить "тачку": на базар, на свою "роботу" і на ДД за ширкою він їздить лише на машинах, недбало відкинувшись на сидінні й поблискуючи золотою фіксою. Рудик — Козаків "подільник", Козак говорив, що він проколює до 18 кубів ширки за добу.

На відміну від Козака, Пашок Рудика сторониться і недолюблює. Подобається Пашкові лише кличка Рудикової "сожитєльніци" — Маріхуана.

Лєнка Маріхуана. Як з неореалістського кінофільму.

Про смерть Магомета Павло уже чув. Його застрелили вночі, біля під"їзду.

Тепер із лавошників базарних будуть збирати гроші на похорон. Прийдуть і до Хом"якового сусіда з "Янтаря", з нього регулярно бере рекет податі, бо магазин якийсь кооперативний, а в Хом"яка державний, і Сергій вдоволено потирає руки, коли сусід, поплакавшись у жилетку про черговий наїзд, виходить із Хом"якової лавки.

"Дивна в нас якась мафія" — задумується часто Пашок. Невже й на Заході всіх тих "хрещених" знає вся вулична шпана й кожен продавець макаронів? Тутешні "капо ді тутті..." є справді доступними для народу, котрий, здається, знає в обличчя не тільки їх, а й коханок і дітей від другого шлюбу. Навіть білий роздовбаний "мерс" мікрорайонських Піхоти з Артюхом, проводжається шанобливим шепітком. У Магомета, до речі, коханка на другому Шевченківському живе, його авто часто стояло в неї в дворі.

Пашку більше подобається аскетичність минулих блатних, про яких тільки чув із розповідей та сам доуявляв. Ті часи здаються Пашкові затишними, а вуркагани — душевними. Вугільно-чорними волохатими ночами, коли тільки рейки поблискують проти місяця, душевні дядьки ходили на якісь таємничі діла, на малини і хази, у перервах між ділами порипували чобітьми-"гармошками" на "бану", на вокзалі, як зараз ніхто не каже, чи десь у парку, пихкали папіросами, прикушеними залізною фіксою, згадуючи чорно-білу Сибіряку — "а завтра утрам "Красти" пакінєм ми, уйдьом етапам на Варкуту", — і навіть фінки їхні, якщо до цього й доходило, встромлялися в когось без болю і смертей, легко, як у манекенів.

Зараз ви читаєте новину «Кляса». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода