— Ну, хіба в цьому можна поратися біля корови? Дуже брудне все, — каже старший науковий співробітник київського Музею Івана Гончара Галина Щупак. Вона стоїть у залі з виставкою "Етнографічні небилиці". На стінах розвісили 30 старих куфайок. Вони у плямах та латках, по краях повибивалася вата. Посеред зали лежить яскравою купою традиційний одяг — сорочки, пояси, запаски.
— Тут уся суть у бруді, що воно пахне. А якщо випрати куфайки, зникне шарм, — відповідає 65-річний Володимир Онищенко, кум директора музею Петра Гончара. Прийшов подивитися виставку.
— А хіба коли люди йшли до корови, то думали про шарм? Думали, щоб чисто було, — продовжує Галина Михайлівна.
— Ну, до корови я ще зрозумію. А до поросяти тільки у такому й ходити.
— У нас у селі, в чому вдома ходили, у тому й до скотини, — приєднується жінка у рожевому светрі. На вигляд має років 50. — У моїй сім'ї по-іншому було заведено — до корови чи поросяти завжди переодягалися в спеціальний одяг. А дехто не мав, у що переодягтися. Моя мама була ланковою. Казала мені: "Надя, біжи по людях, загадай іти на роботу!". Я по хатах. Їх тоді не закривали, ключ у дверях стирчить. А в хаті нема нічого — один піл, таке ліжечко з дощок збите. На ньому тільки подушки. У кого накриті, а в кого й ні. Хто багатший, у того на печі якась ряднинка висить. Поруч кочерги, череп'яні горщики — і все. Оце вам п'ятдесяті роки.
Жінка дістає з купи чорну юбку — верхній жіночий одяг, подібний до широкого, зі складками від талії пальто.
— Її дівчата замість куфайки носили. Потім прийшли совєти і натягнули на нас куфайки. Це ж недавно було. У 1980-х їх у селі всі носили. Поки не розпався Союз, і китайці з турками не понавозили легенької синтетики.
— Куфайка — дуже зручний натуральний одяг, коли вона новенька, чистенька, на ваті, — Галина Михайлівна складає руки на животі й сумно дивиться на купу одягу.
— Ще валянці залишилося поставити й чуні. Володя, ну ти своїми чунями — прямо на сорочку! Оце все нехай висить, але дуже жалко цього одягу на підлозі. Це ж основний фонд музею. А то прийдемо, поскручуємо й заберемо.
Куфайки директор музею Петро Гончар шукав по селах спеціально для експозиції. Всього зібрав 60. Ідея виставки Петру Івановичу прийшла місяць тому.
— Кожен раз, як їду в експедицію, люди кажуть: "Та ми все попалили", — розповідає 62-річний директор музею. — Захотілося дізнатися, а що ж вони залишають. Виявилося, основним атрибутом старої скрині є куфайка. У радянський час людей привчили не виділятися, бути рівними й бідними. Так у нас і склалося — бідний, значить, хороший. Це психологія жителя Радянського Союзу. Як нація ми себе вирізняємо по одягу. А тут національний стрій з нашої свідомості викинули, а одягли в куфайки. Тому посеред залу лежить одяг із музейних фондів. Щоб показати, що викинули, а що залишилося. У відвідувачів переважно легкий шок, бо цінності на підлозі. Воно дійсно так лежить, що на нього можна легко наступити. Але це і є ідея проекту.
"За цю куфайку я запропонував господарю 20 гривень. Господар сказав, що менше, ніж за 30 гривень не віддасть", — написано на табличці біля чорної куфайки з обдертим плюшевим коміром.
— Знайшов її на Житомирщині. Валялася на підлозі в курнику. Для чоловіка це потрібна річ навіть у такому стані. Як не одягне її, то затулить дірку в курнику. На куфайці відбилася історія життя людини. Якщо її випрати, то нічого не лишиться. Вони мені красиві своїми історіями, кольорами, плямами.
Викидати куфайки після виставки Петро Іванович не планує. Побачити їх можна до 25 квітня.
2 
1
Коментарі
3