Ексклюзиви
Пʼятниця, 16 листопада 2007 15:12

Голуб

Я стояв на лінійці, а в голову нереально припікало навіжене східне сонце. Було таке враження, що воно якогось біса спрямувало всі свої промені й усе своє тепло саме сюди, на майданчик моєї школи, а решта планети зараз перебуває на позаплановій профілактиці, тобто в повній темряві. Не в силах більше терпіти, я розгорнув шкільний альбом і поклав його собі на голову, ніби дах. Тієї ж миті до мене розвернувся мій класрук — учитель праці, Кузьмич — і спитав:

— Ти чо це?

— Чо це? — перепитав я.

— Ну це... — і він спорудив у себе над головою двома долонями подобу мого шкільного альбому.

— Трік-трак — я в домікє... — пояснив я.

За секунду Кузьмич безцеремонно конфіскував мій дах, і сонце почало діймати мене з новою силою.

— Кузьмич, — сказав я, — ви зірвали мені дах...

— Нічо, — поспішив заспокоїти мене він, — кончіцця лінєйка, я поставлю його на мєсто... І для надьожності приб"ю кількома шифєрними гвоздіками...

Кузьмич зареготав голосно й геть не в тему. Бо наша довга й розпатлана директриса якраз викликала до мікрофона якогось депутата й активно показувала за його спиною, що ми, тобто учні, маємо аплодувати. Усім нам, звісно, депутат був до сраки. Тож аплодувала тільки директриса, аплодувала беззвучно, ніби в старому телевізорі, в якому проблеми з регулятором звуку. А коли звук раптом з"явився, то це був пришелепуватий звук — іржав Кузьмич. Директриса вмить припинила аплодувати й спопелила Кузьмича вбивчим поглядом. Той осікся, випустив із рук мій дах, тобто шкільний альбом, а потім швидко присів за ним... Так швидко, що очко його підстрелених картатих штанів загрозливо рипнуло... Стоячи раком, Кузьмич приречено зазирнув собі між ноги, потім підібрав мій альбом і, прикриваючи ним свою неоковирну вчительську жопу, стрімголов пірнув між моїми однокашниками й підстрибом побіг до школи.

Депутат тим часом наполегливо постукав у мікрофон зігнутим пальцем, немов перед ним був не мікрофон, а двері в якесь невидиме помешкання, чиї невидимі жителі навідріз відмовлялися пускати всередину такого недоумка, як він. "Дарагіє випускнікі, — дико напружуючись, прочитав він зі складеного вчетверо папірця, — в етат памятний дєнь от вас навсєгда убігаєт дєцтва і вас начінаєт пріслєдавать взрослая жисть…"

Аллах — мудак, якщо в нього такі сини

Сам не розуміючи чому, я "забив" на решту промови й почав повторювати про себе цю чорну, довгу й неповоротку, наче танкер із нафтою, фразу… А депутат, судячи з його жестів, уже перейшов на експромт і почав бажати нам різну херню, яка мені особисто була зовсім непотрібна.

Коли ж депутат нарешті заткався, директриса й собі навіщось постукала в невидимі двері мікрофона. Але її, ясна річ, теж нікуди не пустили. Є така категорія людей, яких ніколи, за жодних обставин, як би вони того не хотіли, нікуди не випустять й ніколи нікуди не впустять. Це, мабуть, стрьомно, жити в резервації, ні про що таке навіть не здогадуючись.

Так от, вона нагадала ім"я цього мудакуватого типа й те, що рік тому він щось там подарував нашій школі. Що саме — я не розчув. Потому директриса витягла звідкись клітку й почала діставати з неї перепудженого білого голуба. Голуб задля годиться хотів був кілька разів її дзьобнути, але потім отямився, певно, побоюючись підчепити якусь заразу. Коротше, він притих і попустився. Директриса витягла його назовні й тицьнула депутатові в руки… Той розгублено крутив його в руках, не розуміючи, що з ним робити, з цим голубом. Аж якоїсь миті мені здалося, що він просто збирається покласти його до кишені брюк.

Голубові, схоже, теж здалося щось у цьому ж роді, може, навіть щось страшніше й карколомніше. Тому він зібрався на силі й уже радикально виразив свій голуб"ячий протест проти цієї класової несправедливості. Простіше кажучи, він сирнув депутатові прямо на костюм… Від несподіванки й образи депутат так сильно стиснув бідолашного птаха, що той розчепірив крила й роззявив дзьоб, віддалено нагадуючи фашистського орла-альбіноса з церебральним паралічем.

Директриса ні хріна цього не помітила й почала підказувати депові жестами, як треба кидати голуба. Дійство знову почало нагадувати старий телевізор із поламаним звуком. Урешті-решт деп таки кинув голуба, щоправда зовсім не так, як показувала директриса, а прямо перед собою, на асфальт. Потім дістав з кишені папірець, із якого щойно читав побажання випускникам, і заходився відчищати ним лайно…

Лінійка захихотіла — судячи з виразу директриси, знову не в тему. Голуб бебехнувся на асфальт, ніби підбитий пілот, проповз півметра, кілька разів змахнув крилами, насилу злетів і сів на підвіконня кабінету географії…

Охоронці депутата, що стовбичили трохи осторонь, якось враз нервово зайорзали й мені почало здаватися, що вони прямо зараз дістануть свої пушки й розпочнуть грандіозну стрілянину, намагаючись помститися голубові за такий-от конкретний наїзд... Тоді б вони напевно поклали всіх ботанів нашої школи, бо ті завше стояли в першому ряду, сяючи під промінням нашого східного сонця своїми начитаними їдалами й грубими скельцями окулярів.

І хоч це був явно гівняний день, та загинути від випадкової кулі, що призначалася пом"ятому наляканому птахові, який взагалі-то символізував пацифік, у мої плани не входило. Отож, я розштовхав однокласників і пішов собі додому, побоюючись, щоправда, зустріти десь Кузьмича з його шиферними гвіздками й моїм шкільним альбомом. Але того ніде не було. Хто зна, може, він не витримав і зробив собі харакірі, фігурно вирізавши лобзиком зношену печінку.

Я вирішив піти найкоротшим шляхом, повз арабські гуртяги. Небо над ними було якесь штучне, ніби в туристичному довіднику, незрозумілого кольору й зовсім неглибоке. Здавалося, варто лиш напружити зір — і ти побачиш його замулене дно. Одним словом, якби з гуртяги зараз вийшли всі-всі араби й спробували мене в ньому втопити, у них би точно нічого не вийшло.

Араби й справді вийшли. Не знаю, чи збиралися вони мене топити, але їх було п"ятеро. Я незалежно пензлював повз них. На моєму підстреленому польському піджаку двадцятирічної давності, який я позичив у свого старого, метлялася червона стрічка з написом "Випускник-2000". Я почав був думати, що маю з нею безглуздий вигляд, і вже хотів її зняти, як один з арабів сказав мені ламаною російською:

— О, мі відєл тіба вчіра в тіл"євізарє, ті пабідітєльніц конкурса "Міс Юкрейн 2000".

Спочатку я навіть нічого не міг сказати, просто стояв і дивився на них. А вони теж стояли й перлися з мене.

— Аллах — мудак, — нарешті бовкнув я, сам не знаю навіщо, — якщо в нього такі сини...

В очах "синів Аллаха" зблиснули недобрі вогники — так, ніби десь там, глибоко в їхніх довбешках, хтось чиркнув запальничкою, намагаючись прикурити сигарету на шаленому протязі. А потім усі п"ятеро полетіли на мене. Я розвернувся, зірвав із себе червону стрічку й ввімкнув максимальну швидкість. Бігти було незручно, бо підстрелений піджак, застібнутий на кілька ґудзиків, сковував рухи. Його теж довелося зірвати з себе й викинути. І хоч мій старий після весілля жодного разу так його й не вдягав, я був більш ніж упевнений, що мені добряче за нього влетить. Я біг і час од часу озирався. Араби потроху мене наздоганяли... І тоді раз і назавжди вирішив, що треба дивитися тільки вперед... Біг і повторював: "...в етат памятний дєнь от вас навсєгда убігаєт дєцтва і вас начінаєт пріслєдавать взрослая жисть..." І щось у цьому було. Щоправда, тоді я ще не зовсім розумів, що саме...

Зараз ви читаєте новину «Голуб». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1183
Голосування Хто нині найкращий футбольний тренер світу?
  • 1) Хосеп Гвардіола
  • 2) Юрген Клопп
  • 3) Максиміліано Аллегрі
  • 4) Дієго Сімеоне
  • 5) Дідьє Дешам
Переглянути
Погода