Пʼятниця, 04 липня 2008 15:00

Глобалізація

Автор: малюнок: Володиимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

…Над нашим панамаксом (тип судна. — "ГПУ"), десь серед зірок і планет, нерухомо висіло аж п"ять супутників зв"язку: два індійських, два атлантичних і один пацифійський. Кожного ранку данець із Копенгагена ганив мене за те, що ми поперлися під Азори, замість іти напрямки на Флориду. Та грек незворушно відповідав, що данці не мають права вчити навігації еллінів. Може, десь через тисячу років.

Я приймав попередження з російського Калінінграда, колишнього Кеніґсберґа, вітчизни Канта, що під Азорами знов зафіксовано вулканічну активність і підводні виверження. Та грек був незворушним: мабуть, німці, а тим більше росіяни не мали права научати греків мореплавства принаймні ще дві тисячі літ. Сателіти зв"язку чи були в розпачі, чи реготали від усього цього листування. Грек не вірив також Англійському Адміралтейству. Із тієї ж причини. Я переходив із супутника Схід на сателіт Вест, із берегової наземної станції під Ґданськом, під якою "Солідарність" перемогла комунізм, на станцію Фермопіли, під якою полягли цар Леонід та його триста спартанців, а листування тривало.

Та чи в цьому річ, бейбо, якщо всі ці рахунки сплачувала бельгійська радіокомпанія, яка не уклала угоди з одеським радіоцентром і наземною станцією спостереження, й Одеса мене ігнорувала?

І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже повернули строго на захід, а сонце сідало. Я вийшов на крило капітанського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, а холодний дощовий фронт із півдня, відлуння карибського шторму, в який ми вскочили б, якби слухалися данців, а химерні дерева в саду, про який писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть, таким був Едем, звідки нас вигнали, бейбо, і чому я сюди повернувся один? Без тебе?

Наче наш чималий панамакс був моторним човном на Дніпрі і плив собі повз якісь чудернацькі дерева колгоспного саду на березі. Під Черкасами чи під Трахтемировим. Сонце вже сіло в ці хмари і стікало серпанками, "дерева" жовтіли, як восени, потім були помаранчеві, потім — червоні, а на споді — вже геть фіолетові чи бузкові, фіалкові, пурпурові — не вистачить слів навіть української мови. Не вистачить пензлів, палітр, фотошопів і кодаків, щоб те змалювати. Я "курив", забувши підпалити цигарку. А потім, коли сонце зненацька вискочило нижче хмар, — усе враз стало зеленим. Таке випадає не кожному мореплавцеві. Можна проплавати в морі три життя, та не бачити зелений промінь і не взнати, що Бог таки є.

— Дивися, — необачно сказав я грекові. Ще подумає, що я романтик.

— Та які там ще промені? — грек навіть не відірвався від світу. Він був справжній моряк.

— Судновласник призначив провести три навчальні тривоги за один лише цей рейс. А коли працювати?

Ось так, без тебе, бейбо, ми дісталися Флориди й Куби та пройшли поміж ними.

Я не писатиму про музику революції, що забарилася на середніх хвилях ще з п"ятдесятих років, про цукрову тростину, яку кубинські в"язні рубають мачете замість лісозаготівлі, про кубинців, що пливуть до Флориди навіть у ваганах та ночвах упоперек нашому курсу. Не писатиму навіть про Хемінгуея. Я напишу лиш про те, що згадував той геть не кепський ром, чи рум, чи рон Габана Клуб, який не смердить ацетоном і б"є не в ноги, а в серце. Назавжди. А моя пляшечка з ацетоном вже доходила дна. Будьмо, Фіделю, хоч я завжди більше любив Че Ґевару.

Одного разу по приході в Одесу я побачив пам"ятник тобі

Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед очеретів, крокодилами, дамбами, жовтими водами Міссісіпі, караванами барж із зерном під причалами і схожими на валізи тупомордими буксирами-штовхачами, що штовхали інші, вже порожні, ліхтери поперед себе. Ми припхалися до житниці світу. Лоцман-американець зовні навіть нагадував Марка Твена. І все, навіть буксири і пелікани, були схожі на наш Дунай аж до щему.

Пам"ятаєш, бейбо, як ти приїжджала зустрічати мене до Ізмаїла? А нас усе не заводили в порт, і ти ночувала в диспетчерів, і тебе пригощали дунайськими оселедцями, які саме йшли на нерест, чи то пак терло, через Прорву та Сулину, і всі липовани із Вилкова, Ізмаїла та Рені кидали роботу, навчання, відпочинок, любощі, хворощі, заводи, колгоспи, пошту, телефон, телеграф, службу в армії та на флоті, сідали у свої чорні човни, закидали сітки, і мережі, і неводи, і кімлю, і хватки, і путанки, і волоки, й ловили того оселедця, щоб тебе пригостити. І саме через це нас не заводили в порт, і ти мусила на мене чекати у диспетчерів на канапі? Та марно, бейбо.

Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Твена з Дунаєм. Таких оселедців на Міссісіпі нема. Самі алігатори. І ти, бейбо, не прилетиш мене зустрічати в цьому порту, як зустрічала будь-де в Чорному морі. О, бейбо, бейбо, бейбо… Чом це не Дунай, не Дністер, не Дніпро, і не Дон? І де лише ми не були за ці десять років, щоб нарешті зустрітися? Узимку й влітку, з дітьми чи без, потягами та пароплавами, автобусами та мотоциклами з коляскою, кукурузниками навіть, ти летіла саме в те місце, де мій пароплав мав подати кінці на швартовні тумби, і ніскільки не здивувався, коли одного разу по приході в Одесу побачив пам"ятник тобі. Ти стояла просто на причалі, бронзова і, як завжди, чарівна, обабіч Морвокзалу й каплички Миколи Чудотворця, і тримала на руках нашу дитину. Та нас тепер ставили під зерно, бейбо, під елеватор в Луїзіані, а не на Морвокзалі. Що поробиш.

Ледь ми подали мотузки на причал, до нас припхалися судові агенти (греки, звісно), стивідори (теж греки), супервайзери, суперкарго, продавці скоропорту (овочів-фруктів), проповідники, які проповідують гарне ставлення до моряків, хай навіть і філіппінців, і про них я вже не писатиму в дужках, що всі вони були греки. Навіть таксист, що підігнав авто під наш борт, теж виявився греком. Еллінів, мабуть, дійсно не треба научати щодо навігації та оборудок на морі. І пшениця найкращих техаських сортів уже сипалася в нашу комору десятьма струменями, просто з барж, які одну за одною ставили нам під борт американці. Так ще й не встигнеш на берег сходити.

А справді, не встигнеш. Уночі якийсь американець, любитель їздити швидко навіть буксиром, навалився на лівий борт панамакса під вилицею і добряче пошкрябав фарбу. Що іще міг зробити нашому балкеру той буксирчик, на який навіть вахта не звернула б уваги, а звернула б, то мала б гукати: "Агов, унизу"? Та знов почалося листування з Піреєм, із Лондоном, із… Знов запищали сателіти зв"язку, і я мусив їх пасти і сидіти на борту, слухаючи проповідника в антрактах. Грек-стивідор установив назву того необачного американця, грек-агент… Урешті, ця пригода коштувала нерозважливим американцям сто тисяч грошей на докування й огляд підводного борту панамакса після рейсу. Американці так ніколи й не довідалися, що ми і так мали б ставати в той док через місяць: виходили документи.

Ні, панове сторонні, суходільні, піші та кінні. Ніхто й ніколи, жоден американець, ліберієць чи швед не зіштовхне греків із їхнього родинного бізнесу — судноплавства. Це — їхнє місце під сонцем, і судноплавних магнатів завжди зватимуть Арістотелями чи Демосфенами. Змінюватимуться лише їхні прізвища з Онасіса на Філіпакіса тощо. Море-таласса — то їхня батьківщина і їхнє місце у світі. Знати б іще, де наше місце. Воно ж таки є, бо ми теж у чомусь — кращі. Глобалізація, блін.

Та я був незворушним. Не взнали американці секрет полішинеля і від мене. Лише дідько мене смикнув сказати капітанові, що якби на його місці був капітан-українець, все закінчилося б тим, що американець власноруч фарбував би борт українського судна, а потім вони вдвох висмоктали б пляшку віскі й розійшлися б кращими друзями. Грек не сперечався, але сказав фразу, яку варто було б поставити в кінці цього оповідання.

— Знаєш, Спарку, — сказав грек, і кому мені вірити, як не йому, — судноплавство — то брудна справа.

Читайте також
Зараз ви читаєте новину «Глобалізація». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода