Ексклюзиви
Четвер, 13 березня 2008 18:14

Галина Пагутяк написала роман про упирів

Автор: фото: Дмитро ГАМАШ
  Письменниця Галина Пагутяк: ”Від держави нічого не вимагаю й не отримую, хіба що податки їй плачу. Що там уже Шевченківська премія”
Письменниця Галина Пагутяк: ”Від держави нічого не вимагаю й не отримую, хіба що податки їй плачу. Що там уже Шевченківська премія”

Десята книга 49-річної письменниці Галини Пагутяк "Слуга з Добромиля" посіла 35-й рядок в алфавітному списку із 64 номінантів на здобуття Шевченківської премії 2008 року. Нагороди не отримала.

— Та заради Бога! Трагедії з цього не роблю, хоч усе, що пов"язане з іменем Шевченка, є престижним, — каже письменниця. — Добре знаю, як присуджують цю премію. За такої корупції, яка панує в комітеті, іншого результату й бути не могло. Там люди свідомо використовують своє службове становище. Показове лауреатство дружин членів комітету Павла Мовчана й Анатолія Хостікоєва. Обурює, як Мовчан борониться: мовляв, що тепер робити — розстріляти чи розлучатися? Ще жертву репресій із себе зробить.

Галина Пагутяк живе у Львові у спальному районі Сихів. Двері відчиняє лише після трьох дзвінків. У коридор із кухні вискакує сірий кіт Сиволап. У квартирі ще четверо котів.

— Діана найстарша, їй дев"ять років. Каська народилася в день народження Тараса Шевченка, тому й назвала її Катериною, — пояснює господиня. — Баська забилася десь у кутку, а Леопольд пішов собі погуляти двором. Буває, по п"ять днів чекаю на нього. А ти чого тут? — жартома гримає на Сиволапа. — Іди на двір, шукай собі дівок.

У вітальні попід стінами стелажі з книжками. Посеред кімнати старовинний круглий стіл.

Коти не заважають писати?

— Заважають, коли на зошити лягають — мушу зганяти їх, щоби в комп"ютері набирати. Але в мене всі книжки в голові. Незабаром вийде дуже страшний роман про село Уріж у ХІХ столітті — "Урізька готика". Уріж — то фантастичне місце на Дрогобиччині. Там небезпечна дорога на Винники, на якій упирі збираються. А ще там мешкає дух — Чоловік у чорному капелюсі, з блискучими ґудзиками.

Бере з полиці камінчик молочного кольору.

— Це алебастр, — показує. — Саме почала писати історичний роман про Журавно в Жидачівському районі. Там над Дністром 500 років тому видобували таке каміння. Воно добре настрій зберігає, коли в руці потримати. А цей, — бере продовгастий світло-коричневий камінь, — нікому нізащо не віддам. Це кам"яна пташка — ритуальна палеолітична скульптура, що має від 10 до 40 тисяч років. Око і крило з одного боку — символ душі. Якби було друге око — пташка ожила б… Іще хочу книжку про Кенігсберг написати, та не знаю ще, коли туди поїду. Але треба побачити місто, щоб написати.

Галина Пагутяк народилася в селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області. У 3 роки переїхала до Урожа — село за 6 км від Нагуєвичів — рідного села Івана Франка. Каже, що почала читати в сім років.

— Сестри намагалися навчити, а я вредна була, все робила навпаки. А потім у першому класі взяла "Два півники", сіла на порозі й швидко прочитала. Згодом перебрала всю сільську бібліотеку. А писати оповідання почала у шкільні роки. Батьки то всерйоз не сприймали, казали: спочатку поступи, вивчися, вийди заміж… Певно, планувалося, що писатиму у своє задоволення аж тоді, коли вийду на пенсію, — сміється. — Якби слухалася, сиділа б учителькою в якомусь селі, здичіла і врешті поїхала до Італії на заробітки. У 23 роки надрукувала повість "Діти" в журналі "Дніпро". Нещодавно переробила її для "Кур"єра Кривбасу". Буде такий собі римейк.

Що зараз читаєте?

— Сенеку — у ХVІ столітті він був популярний серед шляхтичів. Із сучасної літератури майже нічого не купую, читаю в Інтернеті. Шевченко мені настільки глибоко в"ївся, що навіть перечитувати його нема потреби. Його одержимість мені рідна по духу. Сучасні письменники не знають, що таке натхнення, сміються з цього. Можу написати дві-три сторінки та зупинитися, аж доки в душі не відновиться ритм. Страшенно люблю прозу Франка, Стефаник — то щось потрясаюче. З Кобилянської — "Землю" і "Природу". Але її "бабську" "Царівну" не сприймаю.

А що то є "бабське" в літературі?

— Коли жінка фокусується суто на своїх проблемах, відокремлюється від світу, чоловіків. Як на мене, жіноча сутність виявлятиметься в будь-якому разі. Коли ж вона "вилізає" в літературі — мене це дратує. Як і фемінізм, і всілякі жіночі організації. Хоча ґендерна нерівність у літературі є. Коли жінка пише "про лябов" — її ніхто з чоловіків не зачепить. Ну, пише собі — то хай. На кухні зварено, діти доглянуті — і слава Богу. Але коли ти починаєш писати на історичну тему чи лізти у філософію, тоді тебе відверто ігнорують.

Стикалися з цим?

— Я себе не ідентифікую із сучасним літературним процесом. "Стара гвардія" мене не любить, а до протилежного табору не пристаю. Маю вірних друзів і розумних читачів. Займаюся літературним редагуванням, допомагаю біженцям у юридично-консультативному центрі "Права людини не мають кордонів". Від держави нічого не вимагаю й не отримую, хіба що податки їй плачу. Що там уже Шевченківська премія...

Зараз ви читаєте новину «Галина Пагутяк написала роман про упирів». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода