Десята книга 49-річної письменниці Галини Пагутяк "Слуга з Добромиля" посіла 35-й рядок в алфавітному списку із 64 номінантів на здобуття Шевченківської премії 2008 року. Нагороди не отримала.
— Та заради Бога! Трагедії з цього не роблю, хоч усе, що пов"язане з іменем Шевченка, є престижним, — каже письменниця. — Добре знаю, як присуджують цю премію. За такої корупції, яка панує в комітеті, іншого результату й бути не могло. Там люди свідомо використовують своє службове становище. Показове лауреатство дружин членів комітету Павла Мовчана й Анатолія Хостікоєва. Обурює, як Мовчан борониться: мовляв, що тепер робити — розстріляти чи розлучатися? Ще жертву репресій із себе зробить.
Галина Пагутяк живе у Львові у спальному районі Сихів. Двері відчиняє лише після трьох дзвінків. У коридор із кухні вискакує сірий кіт Сиволап. У квартирі ще четверо котів.
— Діана найстарша, їй дев"ять років. Каська народилася в день народження Тараса Шевченка, тому й назвала її Катериною, — пояснює господиня. — Баська забилася десь у кутку, а Леопольд пішов собі погуляти двором. Буває, по п"ять днів чекаю на нього. А ти чого тут? — жартома гримає на Сиволапа. — Іди на двір, шукай собі дівок.
У вітальні попід стінами стелажі з книжками. Посеред кімнати старовинний круглий стіл.
Коти не заважають писати?
— Заважають, коли на зошити лягають — мушу зганяти їх, щоби в комп"ютері набирати. Але в мене всі книжки в голові. Незабаром вийде дуже страшний роман про село Уріж у ХІХ столітті — "Урізька готика". Уріж — то фантастичне місце на Дрогобиччині. Там небезпечна дорога на Винники, на якій упирі збираються. А ще там мешкає дух — Чоловік у чорному капелюсі, з блискучими ґудзиками.
Бере з полиці камінчик молочного кольору.
— Це алебастр, — показує. — Саме почала писати історичний роман про Журавно в Жидачівському районі. Там над Дністром 500 років тому видобували таке каміння. Воно добре настрій зберігає, коли в руці потримати. А цей, — бере продовгастий світло-коричневий камінь, — нікому нізащо не віддам. Це кам"яна пташка — ритуальна палеолітична скульптура, що має від 10 до 40 тисяч років. Око і крило з одного боку — символ душі. Якби було друге око — пташка ожила б… Іще хочу книжку про Кенігсберг написати, та не знаю ще, коли туди поїду. Але треба побачити місто, щоб написати.
Галина Пагутяк народилася в селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області. У 3 роки переїхала до Урожа — село за 6 км від Нагуєвичів — рідного села Івана Франка. Каже, що почала читати в сім років.
— Сестри намагалися навчити, а я вредна була, все робила навпаки. А потім у першому класі взяла "Два півники", сіла на порозі й швидко прочитала. Згодом перебрала всю сільську бібліотеку. А писати оповідання почала у шкільні роки. Батьки то всерйоз не сприймали, казали: спочатку поступи, вивчися, вийди заміж… Певно, планувалося, що писатиму у своє задоволення аж тоді, коли вийду на пенсію, — сміється. — Якби слухалася, сиділа б учителькою в якомусь селі, здичіла і врешті поїхала до Італії на заробітки. У 23 роки надрукувала повість "Діти" в журналі "Дніпро". Нещодавно переробила її для "Кур"єра Кривбасу". Буде такий собі римейк.
Що зараз читаєте?
— Сенеку — у ХVІ столітті він був популярний серед шляхтичів. Із сучасної літератури майже нічого не купую, читаю в Інтернеті. Шевченко мені настільки глибоко в"ївся, що навіть перечитувати його нема потреби. Його одержимість мені рідна по духу. Сучасні письменники не знають, що таке натхнення, сміються з цього. Можу написати дві-три сторінки та зупинитися, аж доки в душі не відновиться ритм. Страшенно люблю прозу Франка, Стефаник — то щось потрясаюче. З Кобилянської — "Землю" і "Природу". Але її "бабську" "Царівну" не сприймаю.
А що то є "бабське" в літературі?
— Коли жінка фокусується суто на своїх проблемах, відокремлюється від світу, чоловіків. Як на мене, жіноча сутність виявлятиметься в будь-якому разі. Коли ж вона "вилізає" в літературі — мене це дратує. Як і фемінізм, і всілякі жіночі організації. Хоча ґендерна нерівність у літературі є. Коли жінка пише "про лябов" — її ніхто з чоловіків не зачепить. Ну, пише собі — то хай. На кухні зварено, діти доглянуті — і слава Богу. Але коли ти починаєш писати на історичну тему чи лізти у філософію, тоді тебе відверто ігнорують.
Стикалися з цим?
— Я себе не ідентифікую із сучасним літературним процесом. "Стара гвардія" мене не любить, а до протилежного табору не пристаю. Маю вірних друзів і розумних читачів. Займаюся літературним редагуванням, допомагаю біженцям у юридично-консультативному центрі "Права людини не мають кордонів". Від держави нічого не вимагаю й не отримую, хіба що податки їй плачу. Що там уже Шевченківська премія...
2 
1
Коментарі