Київський кінорежисер і фотограф 53-річний Олександр Дірдовський зняв понад 10 фільмів, які здобули премії на міжнародних фестивалях. Свій стиль визначає як відеоарт. Каже, телеканали неохоче беруть його документальні стрічки, тому виставляє їх в Інтернеті.
Зустрічаємося на пл. Львівській у Києві. Режисер метушиться, просить почекати, доки прийде його дружина.
— Мне так повезло с женой. Лариса копия моей мамы, голос даже такой самый. Она пианистка, фильмы мы делаем вместе.
Підходить висока худорлява жінка з довгим русявим волоссям. Олександр називає її "малиш", пропонує піти на гірку над Андріївським узвозом. Каже, що в нього із собою вино і бутерброди.
Різко зупиняється біля невеликого ресторану.
— О, яка зустріч! Це мій друг Олексій Александров, — помічає за столиком чоловіка з бокалом коньяку. — Він написав книгу про Київ, писав 27 років.
Пропонує йти із ним. Той відмовляється, каже, що йому ще треба сьогодні писати.
На гірці над Андріївським узвозом режисер розстеляє шматок целофану, лягає в кущі, закриває очі, каже: "Блаженство". Лариса сідає поруч, дістає серветку, витирає спітнілий лоб чоловіка.
— Думаю, що найвдаліший мій фільм "Віліус Габріліус. Сьомий зошит". Присвятив його пам"яті францисканського монаха Віліуса Габріліуса, який помер 1992-го. Картина зайняла друге місце на фестивалі у Франції, — розказує режисер. — Ми з дружиною жили в монаха в садибі три дні. Він став моїм духовним наставником. Із нами жили колишні наркомани та сатаністи, що навернулися у віру і стали ченцями. Кінокамери я тоді не мав: вона коштувала, як три квартири в Києві. Узяв камеру на одній із французьких студій.
Ще люблю свій фільм про правнучку Володимира Антоновича — Наталі Дроен, яка живе у Франції. Його знімав 1994-го в Парижі. Дроен займається сакральною архітектурою тіла. Їй 84 роки, вона прекрасно виглядає, підтягнута. Щороку приїздить у Київ, викладає тут курси йоги.
Запитую, як розпочав кар"єру в кіно.
— Спершу закінчив медінститут, пішов по стопах бабки, діда і матері. Але хотів носити бороду й довге волосся, а медику це не личило. Покинув усе й поїхав до Москви. Жив у під"їзді недалеко від Красної площі. Кожен день без квитка пробирався в театр, слухав лекції з режисури, кінематографії. Коли повернувся в Київ, випадково зустрівся на вулиці зі шкільним другом Вітею Чернишовим. У підвальчику жеку на Львівській площі разом поставили заборонену в СРСР п"єсу за казкою Шварца "Дракон". Я грав дракона.
Кінокамера коштувала, як три квартири в Києві
У кіно прийшов у 23 роки як освітлювач на кіностудію Довженка. На кіностудії Академії наук знімав документальні та наукові фільми. 1990-го створив стрічку про 265 литовців, що сиділи при СРСР за антирадянську агітацію.
— Батько мій, Леонід, за розмови попав на Колиму, його забрали з другого курсу сільгоспакадемії. Литовці, яких знімав, розповіли мені, як їли собаку, яку спіймали на території табору. Я згадав, що батько теж розказував цю історію. Запитую: "Не пам"ятаєте, там із вами не було Льоні?" — і описав його. Вони сказали, що пам"ятають такого.
Питаю, чому в Україні мало знімають фільмів.
— Багато знімають маленькі приватні телестудії, — заперечує. — А в Москві знімають переважно мильні опери, серіали. Авторського кіно там мало. Хороший фільм пропихнути на телеканал важко. Говорив з одним із керівників Першого Національного, він каже: "Ваші стрічки — неформат". Я роблю духовні фільми, їх гріх продавати. Тому виставляю їх в Інтернеті. Приємно було дізнатися, що картина "Інакші" без мого відома була показана на фестивалі у Швейцарії. 1997-го психіатр-правозахисник Семен Глузман запросив мене зняти серію фільмів про творчість аутсайдерів. У Росії є фантастичні режисери, які зняли картини "Ейфорія", "Дике поле", "Юр"їв день". Це Кирил Серебрянніков і Михайло Калатозішвілі, але їх обзивають непатріотами.
Олександр Дірдовський готує цикл стрічок про українських художників, музикантів. Перший у його списку — композитор Валентин Сільвестров.
На прощання він дарує диск зі своїми стрічками. Каже дружині, що не хоче їхати додому. Пропонує податися в майстерню друга-скульптора на метро Дружби народів.
1956 — Олександр Дірдовський народився в Києві
1973 — закінчив школу N138, колишню жіночу гімназію
1974 — вступив у столичний медінститут
1980–1983 — живе нелегально в Москві, відвідує театри, курси кіноматографії
1986 — грає в молодіжному театрі "Нуль-дистанція"
1989 — співпраця з музичним гуртом "Ер. Джаз"
1989 — зустрів піаністку Ларису
Зняв фільми "Allusion", "Сумна пісня", "Міжгір"я", "Блаженні острови", "Vilius Gabrielius", "Інакші", "Fanteas Magor". Мати родом із Литви, батько — киянин у четвертому поколінні. Баби й діди по обох лініях медики. Занесений до каталогу найкращих художників Європи
2 
1
Коментарі
2