Ексклюзиви
Пʼятниця, 11 липня 2008 16:09

Фадо

Автор: малюнок: Володиимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Колись я провів вісім годин на українсько-румунському кордоні. Була ніч. Автобус, повний українських перекупок, усе стояв і стояв. Я сидів на бордюрі, курив сигарети й спостерігав за псами. Вони зовсім не мали державницького інстинкту. Висипалися зграєю з-за будинків на румунському боці й із гавкотом зникали на боці українському. Проводили деякі авта й потім поверталися. Збиралися зграйками й захищали свої райони. Гавкали на своїх співбратів, принюхувалися, крутилися, раз по раз перетинали смугу нічийної землі й сторожові пости. Здавалося, що варта їх не помічає. Якби вони хотіли, могли би вирушити у псячу мандрівку у глибину поділених територій, долаючи чергові кордони. Скажімо, румунсько-болгарський, болгарсько-югославський, а потім через Угорщину та Словаччину могли б знов опинитися в тому ж місці, й ніхто їм не став би на заваді. Я був у цьому переконаний. На угорсько-румунському переході в Петеї бачив їхніх одноплемінників, так само інтернаціоналістичних, так само спритних і так само охлялих.

Тим часом румуни взялися дезінфікувати наш автобус. Просто збризкали весь кузов якоюсь рідиною, так, мовби автобус був заражений чумою. Всередині українські жінки передавали одна одній печені курячі стегенця, буханці хліба й попивали пиво. Потім дивилися знімки з чийогось весілля. Виглядали, як одна велика родина. Ззаду автобус був забитий товаром. Велосипедні колеса, камери, шини, коробки із солодощами, клунки, банки консервів, пачки прального порошку й мішки невідомо чого нагромаджувалися аж до стелі. Вони сиділи й чекали, доки сума хабара спаде до розумної. Їхній спокійний фаталізм дорівнював собачій свободі. Здавалося, що кордон — як абстрактна лінія, котра розділяє дві досить подібні території, — для них не існує. Вони дрімали, згадували, пахнули трохи прокислим молоком і трохи деревним пилом. Сиділи, як удома, коли нічого робити, або як на вокзалі, коли запізнюється поїзд.

Усе це пригадується мені тепер, коли попиваю кельт і дивлюся, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, як клунки українських баб, як самі баби — важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені хмарами торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галіони з надутими вітрилами спідниць, щоб спуститися над базаром у Сучаві, над торгом у Загоні, над Стадіоном Десятиліття у Варшаві…

Так, уже декілька років мене переслідують видіння. Я виїжджаю за південний або східний кордон, повертаюся за тиждень-два і намагаюся з"ясувати, що сталося насправді, а що було вигадкою. З-за цілісної матерії світу проглядають заблудлі пригоди. Час розтріскується, розлазиться, і, щоб не збожеволіти, постійно треба його відтворювати. Ця крихкість, леткість, нетривалість часу є специфікою моїх сторінок. Він ніколи не плинув тут рівним, спокійним потоком, що властивий великим метрополіям. Завжди щось ставало йому на заваді. Він розділявся, роздвоювався, завертав, загортався, розпочинав дивні стосунки із простором, а часом абсолютно затихав і занепадав. […]

Що ж, усі ці місця заливає дощ — Мараморош, сни, Синістру, Спиське Подгроддя того дня, в п"ятницю, двадцять першого липня, коли ми зупинилися там на брудному паркінґу над Морґечанкою. Одноповерхова забудова тяглася вздовж однієї-єдиної вулиці. Ми рушили навмання вузьким хідником. Знайшли жовту синагогу. Фронтон вінчали чотири бляшані бані. Склепіння вікон виглядали чорно й мертвотно. Наче перенесені з ХІХ століття, з якоїсь фабрики. У просвітку між храмом і будинками виднілися пагорби й далекі вежі Списької Капітули.

Українські жінки передавали одна одній печені курячі стегенця, буханці хліба й попивали пиво. Потім дивилися знімки з чийогось весілля

На узгір"ї над містечком біліли руїни замку. Споруда була така велика і сяйниста, що скидалася на якусь примху метеорології, на кострубате громаддя хмар чи міраж, перенесений із неіснуючої країни. Проїхало авто, потім іще одне, і запала тиша. Сірий зад "шкоди" зникав у зеленавому затінку дерев, а так насправді — губився в часі. Авто сунуло тунелем, прокопаним крізь безрух. Шосе продиралося крізь містечко, наче крізь надра гори, крізь внутрішню, чужу територію, що люб"язно дозволила перетнути її транзитом. Із низького будинку на розі вийшла огрядна смаглява жінка, вихлюпнула помиї на асфальт і змила всі сліди. Кілька кроків далі крізь низьке відчинене вікно я помітив інтер"єр великої кімнати. Хтось затіяв реконструкцію й облишив. Посеред помешкання виднівся свіжий цегляний мур. Десь углибині працював телевізор. Блакитні спалахи пульсували в сутінках. Біля недобудованої стіни стояв більярдний стіл. Декілька куль завмерли в позиції незакінченої партії. Було темно, я не міг розрізнити їхніх кольорів. Чув тільки запах мокрого вапна і прілості.

Десь за стіною, за темрявою, за шамотінням телевізора чулася гучна чоловіча розмова. Зрештою, я побачив їх у вузькому просвіті між будинками, вони сперечалися над перекинутим догори колесами візком. Один обертав обруч зі спицями, другий крутив головою й жестикулював — ні, мовляв, це непотріб, нічого тут не поремонтуєш, треба все починати віднова. Дядьки були смагляві, кремезні й жваві, здавалося, їхні тіла не відчували довколишнього безруху, наче перебували в іншому просторі, в якійсь невагомості. Мабуть, так і було. Вони жили в колишній єврейській дільниці, на околиці словацького містечка, в підніжжі угорського замку, тож аби хоч якось протриматися, перебути, мусили визначити собі власні засади, якусь особливу теорію відносності, особливі закони гравітації, що втримали б їх на земній поверхні й не дали б провалитися в космічну пустку, у прірву непам"яті.

Ми повернулися до авта й рушили далі. Огрядна жінка знову виходила зі свого дому з мискою помиїв. Морґечанка плинула праворуч, у долині. З лівого боку здіймався хребет Древеніка. За містом на прокопаних у схилі терасах стояли їхні будинки. Уже не чужі, не колишні, не покинуті кимсь, а їхні власні. Вони скидалися на дитячі малюнки, були такі ж прості, маленькі і крихкі. Виглядали, мов ідеї, які щойно почали матеріалізовуватися. Збудовані з недбало обдертих від кори соснових кругляків, точніше, жердин завтовшки із чоловічу руку, та вкриті двосхилими просмоленими дахами.

То були настільки скромні житла, що, здавалося, могли слугувати хіба для того, аби пересидіти, перебути час між однією подією й наступною. Вони тулилися один до одного, дряпалися схилом, громадилися, наче дерев"яне пуебло. Із тонких коминів сотався живицевий дим. Розгардіяш подвір"їв, звалища непотребу, жива, розпорошена субстанція речей, напозір мертвих і зужитих, вкривала землю, наче постіндустріальна рослинність. Це однаковою мірою міг бути день їхнього прибуття і день остаточного від"їзду. Внизу, біля тінистої дороги, гралися діти. Дорослі стояли, розмовляючи про свої справи, можливо, час від часу про подорожніх, що проїжджали шляхом. Тут усе належало цим ґаздам. Я не уявляв, що можна так однозначно й безповоротно заволодіти простором, водночас не завдаючи йому ані найменшої шкоди. Трохи осторонь, цілком самотньо стояла дівчина в червоній сукенці. Мені здалося, що вона дуже вродлива. Дівчина дивилася кудись убік, де нічого не діялося. Я бачив її ще мить, а потім червоний фантом згас у люстерку.

Переклад із польської Богдани Матіяш

Читайте також
Зараз ви читаєте новину «Фадо». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода