Чорне "Ауді" Віктора Черномирдіна, 68 років, під"їхало до Музею російського мистецтва на Терещенківській рівно о 16-й. У середу там вихідний, але для посла Росії зробили виняток. До закриття виставки Михайла Врубеля "Ангел — Демон" лишилося ще сім днів.
— Нет, я так ничего не увижу! — обурюється Черномирдін, коли разом із ним до зали заходять журналісти з камерами. Проте одягає окуляри, складає руки в замок і зосереджено слухає екскурсовода.
— Російський художник Михайло Врубель прожив у Києві всього чотири роки, але винайшов тут свою техніку та мотиви, — починає завідувачка наукового відділу музею Олена Боримська, 45 років.
Черномирдін з розумінням киває головою.
— Давайте запитуйте, а потім спокійно подивимося виставку, — звертається він до преси.
Знімає окуляри, робить дипломатичний вираз обличчя і коментує ціни на м"ясо й газ та створення в Україні парламентської коаліції. Потім засовує ліву руку до кишені штанів і нахиляється над вітриною, щоб роздивитись альбом із замальовками Врубеля. Художник робив їх по дорозі до Кирилівської церкви, яку розписував.
— Але це не олівець? — запитує вже біля картини "Біла азалія без стебла".
— Олівець, — озивається екскурсовод.
— А що таке ірис? — питає Черномирдін, коли його підводять до акварелі.
— Це квітка така, в народі її називають "півник", — пояснює Боримська.
Дорогою до наступної зали посла питають, як він святкуватиме Пасху.
Врубеля у мене вдома нема, проте є Саврасов, Шишкін
— Поїду в Москву, постараюся сходити до церкви. На це свято я з дитинства чекаю.
Боримська показує Черномирдіну ескіз "Демон повержений".
— А це олівець? — знову запитує.
Йому кажуть, що справді олівець.
— А це копія? — допитується.
— Ні, звичайно, — обурюється екскурсовод. — У нас оригінали Врубеля, яких нема навіть у Третьяковській галереї. У нашому місті він уперше звернувся до мотиву демона. Київський період дуже важливий для Врубеля.
— А для демона? — жартує Черномирдін.
В останній залі виставлені ескізи розпису Володимирського собору. Церковна комісія їх не прийняла, дозволила Врубелю розписувати лише орнаменти.
— Найбільше мені сподобалася картина "Надгробний плач", — розповів "ГПУ" посол Росії після екскурсії. — Бачите, як він підходив до роботи? Раз, два, три, — задумливо перелічує пальцем ескізи, що висять поруч. — Здорово, — каже, хитаючи головою. — Врубеля у мене вдома нема, проте є Саврасов, Шишкін.
Його запрошують на келих вина до окремої кімнати.
— Тостів ніяких не було. Просто люди відпочивали після боротьби із пресою, — розповідає директор музею Юрій Вакуленко, 48 років. — Віктор Степанович зізнався, що він уперше відкрив для себе Врубеля.
Виставку щотижня відвідує п"ять тисяч людей — це план музею на місяць, — хвалиться Вакуленко. — Після помаранчевої революції люди наче прозріли.
Вийшовши на вулицю, Черномирдін поволі прямує через дорогу, у парк Шевченка — до ресторану "О"Панас".
4 
1
Коментарі