— Моїй бабусі Зіні 82 роки. Вона стала єдиним борцем за Україну в маленькому комунальному дворі Євпаторії, — розповідає білоруський режисер 35-річний Александр Міхалковіч. Презентував у Києві свій документальний фільм "Моя бабуся з Марса". Діти жінки живуть у Білорусі та Ізраїлі. Після анексії Криму родичам складно її провідувати. Змогли зібратися, щоб відсвяткувати 80-річчя.

— Почав знімати картину 2013 року. Спочатку акцентував на відносинах бабусі й онука на своєму прикладі, — продовжує Александр Міхалковіч. — Як людина похилого віку пізнає сучасні технології, вчиться користуватися скайпом. Інтернет покликаний скоротити дистанцію. Але драма в тому, що скайп не зблизив нас. Навпаки. Мене стало дратувати, що бабуся дзвонить щодня. Я шукав причини не їхати до неї, бо можна й так спілкуватися. Якраз почався Майдан, революція в Києві. Відбулася анексія Криму. Я продовжував знімати бабусю.

Живе в Євпаторії 15 років. Відстоює, що Крим — частина України. А всі навколо — за Росію. Називають бандерівкою. Бабуся народилася в Сумах, до 16 років жила там. І любов до України в ній закладена з дитинства. В її випадку — це українські пісні, які вона співає, туга за батьківщиною. Через політичні погляди з нею не розмовляє рідна сестра. Сусідка перестала з нею спілкува­тися. Говорить, що та відьма. Мене зацікавила її позиція. Маленька людина, яка не згодна з тим, що відбувається. Але не може нічого змінити. Все це дуже виснажило бабусю. Вона збиралася продати будинок, переїхати. Але любить Крим, вважає, що море її лікує. Звикла до такого життя. Зараз не уявляю, як її можна вивезти. Щоб перетнути кордон, треба йти 30 кілометрів пішки. Бабуся погано почувається. Не зможе подолати цю дистанцію.

У знятому матеріалі було багато політики. Це може цікавити глядача в Україні, але не за кордоном. Вирішили піти в бік вічних питань і проблем — самотність, старість, проблема вибору й прийняття рішень. Назва символічна. З одного боку, Крим став як Марс. Тут панує абсурдність. А з другого, Марс — бог війни. Глядачі нам казали, що наша бабуся теж уособлює Марс, бо войовнича.

Частково кіно знімав сам, потім приєднався білоруський оператор Сяргєй Канаплянік. Фільмували на камеру професійного фотоапарата. Українцям неможливо поїхати в Крим. Через акцент на нас реагували параноїдально. Навіть хотіли викликати ФСБ. Доводилося показувати свої паспорти. Тоді люди заспокоювалися й казали "О, братья". Знімали, як відпочивальники співають у караоке на набережній. Як розважаються на дискотеці. Там до нас підійшли агресивні чоловіки: "Что это ты снимаешь?". Оператор зорієнтувався і сказав "Что-что? На память".

Стрічку вже побачили на фестивалях у чеському Іглаві, в німецькому Мюнхені, сербському Белграді. Глядачі сприйняли добре. Із залу не виходили, сміялися. Запитували, як зараз бабуся. У Білорусі мінкультури заборонило показувати фільм. Коли показав бабусі, їй сподобалося. Але зауважила, чому в кінці не сказав, що вона залишилася на самоті.

Фільм зроблений у співпраці українських і біло­руських продюсерів. Загальний бюджет стрічки становить 2,3 млн грн.

— Мене зачепила головна героїня. Бабуся Зіна дуже жива, позитивна. Нагадала мою маму, — говорить продюсер Ігор Савиченко, 44 роки — Це дуже особиста історія. Тому близька кожному. Розказана щиро, із гумором. Режисер не соромиться своєї родини. Насправді така історія може відбуватися в будь-якому маленькому місті. Звідки поїхала вся молодь. Крим тут як специфічний театр абсурду. Тому фільм вийшов не такий депресивний. А смішний і добрий.

"Моя бабуся з Марса" йде в українському прокаті з 5 вересня.

×