"У Києві я знаю кожну вулицю", — розповідає "ГПУ" український актор Олексій Горбунов, 45 років. Сидимо в кафе на Червоноармійській. Тут люстри схожі на металеві труби, а дивани дуже м"які. Актор замовляє каву-еспрессо.
— Моя сім"я жила на Русанівці. Щовечора з пацанами збиралися у дворі. Грали на гітарі, говорили про життя. Я був хуліганом і безнадійним трієчником, але вражений театром. Якось на районному конкурсі декламаторів здобув перше місце. Прочитав уривок із "Василия Теркина". Директриса не вірила. Телефонувала кудись, перевіряла. Просила, щоб надіслали письмове підтвердження.
Закурює цигарку.
— У мене в юності був наставник Толик Слива, — веде далі, — вчив мене життю. Потім у фільмі "Русское" Олександра Велединського я зіграв персонажа на ім"я Гаркуш, схожого на Толика. Він повчав молодого письменника Едуарда Лимонова.
Правда, що батьки були проти акторської професії?
— "Подавай документи до Одеської мореходки чи Інституту холодильних установок, — казав батько. — Не можна йти в артисти з атестатом "3-2".
Пив безпробудно. Жалкував, що став актором
До театрального я не вступив. Пішов у київський Театр російської драми підсобним працівником. Познайомився з Адою Роговцевою. Наступного року набирав курс її чоловік, Кость Петрович Степанков. На якомусь банкеті в театрі ми поговорили, випили по чарці. Степанков сказав: "Усе, ти на моєму курсі".
Говоримо про першу роль Горбунова у фільмі "Груз без маркировки" режисера Володимира Попкова.
— Картину показували, коли я був у армії. Її побачив весь колишній Союз. А я був солдатом у місті Золочів Львівської області. І тільки з листів друзів дізнався про її успіх. Пішов до кінотеатру, а квитків нема. Прошу білетерів: "Пропустіть, я там знімався!" Прогнали, бо я був у формі й лисий. Але механік пустив мене у залу. Пізнав. Вільних місць не було. Тому свій перший фільм дивився стоячи.
Розказує, що після "Грузу..." 10 років не грав у кіно.
— Після такої перерви мене запросив зніматися Попков на початку 90-х. Я не мав грошей і перспектив. Пив безпробудно. Жалкував, що став актором. Почалася депресія. Якось зателефонували з Москви: "Прилетай, попробуешься на роль Шико". Слава Богу, що продюсером "Графині де Монсоро" був російський актор Сергій Жигунов. Він мене затвердив, — трохи помовчав і додав. — Шкода, що батьки померли. І не побачили мене у цій ролі.
Не було відчуття провінційності в Москві?
— Це жорстке місто. Але там із повагою ставляться до неординарних особистостей. Я хвилювався перші дні. Але швидко зрозумів, що колеги ставляться до мене з повагою. "Шокаю" я чи "гекаю", з Житомира чи Рязані — не важливо. Головне, вмію грати.
Не хочете попрацювати в Києві?
— У мене в голові дві п"єси. Мрію, щоб їх поставив київський театральний режисер Юра Одинокий. Але боюся, що не зможу працювати в стаціонарному театрі. Там актори втрачають відчуття сучасності.
1961, 29 жовтня — народився в Києві в родині інженерів
1984 — закінчив київський університет імені Карпенка-Карого
1985 — Театр кіноактора при кіностудії імені Довженка, працював там 13 років
1994 — роль блазня Шико в серіалі "Графиня де Монсоро"
1995 — актор театру Олега Меньшикова
2003, травень — випустив музичний диск "Радіо Джанкой"
2006 — роль Кузьмича у фільмі "Охота на пиранью"
Одружений із київською художницею Світланою Лопуховою. Разом не живуть, офіційно не розлучені
3 
1
Коментарі