За п'ять хвилин у кабінеті Кравчука головним був уже Мащенко

 

11 травня минуло дев'ять днів від смерті Миколи Мащенка. За чим пам'ятатимуть режисера, розповідають його колеги

Сергій БОРДЕНЮК, 51 рік, оператор:

– Обладнати всі друкарські машинки українськими літерами і знищити сморід у коридорах – це перший наказ Миколи Мащенка як директора студії Довженка. Минаючи освітлювача, який тягнув важкі прилади, міг спитати: "Дитино, чого в тебе очі не світяться? Ти ж у кіно працюєш". А на 3-й хвилині зйомок уже борсався в багнюці з масовкою у новій замшевій куртці й випрасуваній сорочці.

У документальній картині "Заповіт" тодішній президент Кравчук мав читати вірші Тараса Шевченка. За 5 хвилин у кабінеті Леоніда Макаровича головним був уже Мащенко. Коли треба було відзняти ще один дубль, режисер казав: "Усе геніально і неперевершено, але наприкінці трішки б по-іншому зробити". І президент слухав усі його команди. Коли заходили в адміністрацію, чемодан Мащенка охорона перевірити не посміла. Там було півлітра. Коли виходили, то виявилося, що Кравчук підклав свій презент – півлітра дуже дорогого одеколону. "Хлопці, ми ж не вип'ємо його. А на себе я стільки не виллю", – сказав Мащенко. І подарував його першому, хто попався під руку зі знімальної групи.

Реквізит, костюми "Богдана-Зиновія Хмельницького" віддав Юрієві Іллєнку на "Молитву за гетьмана Мазепу". Працювали над "Хмельницьким" сім років. Коли діставали хоч якісь гроші – починали знімати. За один день на телебаченні я міг більше заробити, ніж за місяць роботи на студії імені Довженка з Мащенком, де було п'ять камер і п'ять тисяч масовки. Україна ще не мала ліцензійного обладнання для проявки плівки Kodak, але проявляли тут. Казав йому, що на виході не матимемо картинки необхідної якості. "Не можу ж я вибиті бюджетні гроші за кордон віддавати", – відповідав Микола Павлович.

Олег Савкін, 47 років, актор:

– З головних героїв стрічок Мащенка я, напевно, єдиний негативний. У фільмі "Вінчання зі смертю" лейтенант НКВС має розстріляти кількох ворогів народу. Несподівано на місці злочину опинилося сільське весілля. Згідно з інструкцією, його теж треба знищити.

Дуже трагічний фільм. Нам обом було цікаво зрозуміти, як може система довести будь-кого до злочину. Репетирували на майданчику й у нього вдома за столом. Одного разу йому принесли передсмертний лист Леоніда Бикова – вони були друзями. Биков, хоч і загинув у автокатастрофі, передчував свою смерть. За декілька днів до того написав два листи – Мащенку і Івану Миколайчуку. Ми готувалися до сцени напливу спогадів на мого героя. Але тут побачили, як Миколу Павловича повернув у минуле цей лист. І це повернення було болісне.

Усі його герої діють на піку емоцій. Добивався потрібних реакцій несподіваними методами. Наприклад, Андрія Харитонова в "Оводі" Мащенко на кілька годин залишав прикутим ланцюгами до стіни кам'яної криниці.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, 71 рік, культуролог:

– Вершиною творчості Миколи Мащенка стоїть фільм "Комісари" за повістю Юрія Либединського. Сюжет – про перехід влади від комунізму до непу, хоча насправді цей фільм про філософію революції. Картина зроблена візуально і філософськи блискуче. Це – один із найкращих фільмів ХХ століття. "Комісари" вийшли 1971-го й зацікавили комуністичного дисидента італійця П'єра Паоло Пазоліні, на той час переможця Берлінале. Він покликав Миколу Павловича на власний фестиваль, але той не зміг поїхати.

Хто називає Мащенка мастодонтом соц­реалізму, не придивлялися до його робіт. Це не нове слово в кіномові. Але чому в кожному фільмі має бути це слово? Кіномову відкрили в 1920–1930-х американець Ґріффіт, Ейзенштейн і Олександр Довженко, а за ними пішла вся кінематографія століття.

У доробку Мащенка бракує фільму типу "Покаяння" Тенгіза Абуладзе, знятого 1983 року ледь не підпільно. Це картина про крах самої ідеї революційної диктатури. Але підрадянський Київ – не Тбілісі. За Щербицького не ­могло бути такого фільму.

Якби ми були нормальною країною, по ­теле­баченню б учасно показали останню стрічку Мащенка "Богдан-Зиновій Хмельницький". Треба було продовжувати знімати цю кіноепопею, але режисер не отримав такої можливості. Картина доволі об'єктивна, цікаво показує перші роки Хмельниччини. А ми носилися в той час із фільмом Єжи Гоффмана "Вогнем і мечем". Польська стрічка повна міфів, не має ніякого стосунку до історії.

Сергій ЛИСЕНКО, 48 років, режисер:

– Мащенко дізнався, що мене запросили працювати в Москву, і викликав негайно до свого кабінету писати заяву. Так мене взяли у штат кіностудії імені Довженка. Микола Павлович переживав за долю українського кіно, не хотів відпускати місцеві кадри. До попереднього ж директора треба було записуватися на прийом, потім сидіти в приймальні. Головною рисою Мащенка був демократизм. До нього можна було зайти завжди і розповісти все.

Серед його талантів – феноменальне чуття на нові обличчя, режисерські особистості й особливо – акторські. Володимир Конкін у нього вперше знявся в кіно, Андрій Харитонов. Це було попадання в яблучко.

Не боявся взяти режисера зі студентської лави й довірити йому повнометражний фільм. При ньому запустилися зйомки картин Андрія Дончика, Дмитра Томашпольського. Мащенко очолив студію в не найкращий для неї час. ­Залучив молодих і сподівався, що прийде нова хвиля українського кіно. Але вибуху не сталося суто з економічних причин. Це було для нього драмою. Обіцяюче покоління, однак себе не реалізувало.

Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ, 62 роки, поет, сценарист:

– У Мащенка був особливий шарм, як він казав – чар циганської крові. Не було людей, починаючи з президентів, з якими б він не знайшов спільної мови.

На кіностудії імені Довженка я керував об'єд­нанням "Талісман" – відповідав за молодь. Коли режисер-початківець запускається, він часто не потрапляє в план студії. За кожного доводиться воювати з начальством, а начальство – Мащенко.

Заходжу до нього в кабінет, переповнений лютої пристрасті. Він мене радісно зустрічає. Знає, що в мене вийшла книжка. Починає говорити приблизно так:

– Ти із села, і я – з села. Ти коли почав пасти корову? – питає мене Микола Павлович.

– У 6 років, – кажу.

– А курить коли навчився, теж у 6 років?

– Акації листячко збирали, крутили якісь цигарки.

– І старші, які з тобою пасуть, ніби посвячують тебе у пастухи. Кажуть, ану затягнися. Ти сильно втягував у легені й починав кашляти. Тоді тебе змушували матюкатися – треба було виматюкати цей кашлюк.

Виявляється, у них теж був такий ритуал. І я вже забув, з якою люттю до нього прийшов і що хотів вибивати. Микола Павлович вийняв пляшечку коньяку, шоколадку, показав свою книжку прози. Проблему я і забув. Пізніше вона вирішилася сама.

Володимир ТИХИЙ, режисер, 43 роки:

– За старання Мащенка я зняв на студії Дов­женка свій перший повнометражний фільм "Мийники автомобілів". Микола Павлович добився президентського гранту. Тримати студію на плаву допомагав його статус. Він розмовляв на рівних із президентами, міг подзвонити кому завгодно.

70-річним керував студією, був дуже емоційний і енергійний. Зустріне в коридорі: "Куди ти йдеш? Пішли по коньячку вип'ємо. Маю тобі щось розказати. Один кадр треба знімати так, щоб у ньому було все твоє кіно. Якось на "Мосфільмі" йду коридором, а там Михайло Ромм чоботи для своєї картини знімає. Цілу зміну тільки чоботами займався. Шукав найкраще рішення. Отак треба працювати".

Його розквіт припав на часи застою у 1970-х. Позитивна рецензія на "Як гартувалася сталь" вийшла на першій шпальті головної газети країни "Правда". Щоб стаття про фільм з'явилася на першій сторінці, треба було зробити щось епохальне.

Найважливіша режисерська робота Мащенка – "Комісари". Цей фільм заявив про нього як про художника. Кожен кадр можна брати і вішати на стінку. Він віддавав перевагу епічним темам – був скульптором-монументалістом у кіно. Та й сам по собі виглядав монументально – досконала зачіска, манера поводитися, хоча і був невисокого зросту.

Єдине, що Микола Павлович не встиг реалізувати, – українську історію. Коли працював над "Хмельницьким", потужності студії вже не відповідали світовим.

Микола МАЩЕНКО, режисер. Народився 12 січня 1929 року в селі Мілуватка Сватівського району на Луганщині. Мати працювала в колгоспі свинаркою. Батько рано помер, мати вийшла заміж удруге, в родині було 10 дітей.

У першому класі перехворів на туберкульоз. Донька лікарки принесла почитати йому роман Миколи Островського "Як гартувалася сталь". Останні три роки школи щодня долав

110 км, навчаючись у місті Рубіжне.

1953-го закінчив Харківський театральний інститут. Через п'ять років прийшов на кіностудію імені Довженка. Від 1989-го по 2004-й був її директором. Як режисер зняв 18 фільмів, серед яких "Комісари", "Іду до тебе", "Як гартувалася сталь". За екранізацію роману Етель Ліліан Войнич "Овід" разом із режисером Сергієм Бондарчуком здобув Шевченківську премію.

12 мільйонів гривень становив кошторис його останньої картини "Богдан-Зиновій Хмельницький". Зйомки тривали сім років. Мріяв створити фільми про Спартака і Шевченка. На роль Тараса Григоровича хотів запросити режисера Олеся Саніна.

Одружений був з Євгенією, монтажеркою кіностудії імені Довженка. Мав доньку й онука.

Останні роки любив проводити на дачі біля села Вишеньки на Київщині. Торік купив електричну газонокосарку, косив траву в садку.

Помер 2 травня в Києві на 85-му році життя. Похований на Байковому кладовищі поблизу актора Богдана Ступки та футбольного тренера Валерія Лобановського

×