– Найкраще відмінність між ­ігровим і документальним кіно сформулював Альфред Хічкок. В ігровій картині режисер – бог. У документальному кіно бог – режисер. Чергуючи ігрові й документальні фільми, маю можливість мінятися з ним місцями, – жартує Сергій Лозниця. 19 липня в Одесі відбулася українська прем'єра його другої художньої стрічки "У тумані".

У травні картина 47-річного киянина змагалася в основному конкурсі Канн. У однойменній повісті Василя Бикова йдеться про події в окупованій Білорусі 1942-го. Партизани Буров і Войтик мають стратити залізничника Сущеню. Через наклеп його безпідставно вважають зрадником. Буров дістає смертельну рану, і Сущеня кілька днів несе його на собі, щоб ­урятувати.

На майстер-класі для кіношколи Одеського фестивалю режисер проектує на кіноекран розкадровку сцен із ноутбука. ­Публіка пожвавлюється на малюнку з шибеницею й трьома страченими. Час на комп'ютері режисера на годину відстає від українського – за Берліном, де він живе. ­Серед файлів на робочому столі – фільм "Список Шиндлера" і текст "Хорошунова. Київські записки" – спогади про окупаційний побут київської художниці, родину якої розстріляли 1943-го. Зараз Лозниця працює над сценарієм фільму про Бабин Яр.

– Коли роблю картину, ставлюся до неї, як до ритмічного твору. Зміна плану – ритмічна дія. Якщо в монтажі слідують один за іншим плани однакової довжини, достатньо 3–5 хвилин, щоб глядач встав і пішов. Ми не можемо витримувати одноманітних планів. Існують тортури, коли змушують слухати, як монотонно капає вода. Так само глядача можна довести до божевілля.

Як тільки вмикаєте камеру, ви незворотно ріжете простір. Коли дивлюся в кадр, звертаю увагу насамперед на його краї, а не на центр. Залежно від накладання рамки кадру можна міняти смисли.

Кіно померло. Книжка померла. Театр помер. Балет помер-помер. Поезія мертва. Це – перебільшення. Доки людина існує, їй буде цікаво слухати й розповідати історії, міркувати, що з нею відбувається. Мистецтво помре разом із людством. Це наче думати – коли починаєш, уже неможливо зупинитися. Хоча інколи дуже хочеться.

У Каннах було, здається, чотири фільми на плівці. Цифра дає іншу філософію зображення. Навіть коли малюєш на плівці – малюєш тінями, а на відео – світлом. На відео нецікаво розглядати панорами. Кадр не дихає. Зараз спеціально додають зернистість у цифру. Бачив на одній студії запис – просто відзняті 10 хвилин чистої плівки. ­Накладають його на цифрове зображення, щоб давало глибину.

95 відсотків звуку "У тумані" записали на майданчику, але потім на них пішло ще три місяці роботи. У нас були біля сотні звукових доріжок. Можу тепер собі дозволити постріл, що складається з накладання від семи до 10 звуків. Рипіння дерев, пташині крики у фільмі – ретельно продумані історії, а не випадкові звуки. У нас навіть був консультант із воронів. Виявилося, що в різних регіонах мова цих птахів відрізняється. Ворони у нашому фільмі кричать із литовським акцентом.

×