Важко було запитати: "Кого ти любиш?" Бо відчувала, що нікого

 

Хто стає героєм документального фільму, розповідають учасники Docudays UA. Фестиваль стрічок про права людини вдесяте пройшов у Києві 22 – 28 березня

Рената, 29 років, юристка, "Ромська мрія"

режисер Роман Бондарчук, 31 рік:

– У ромських таборах на Закарпатті шукали персонажів, яких влаштовує їхнє життя. Але, виявилося, вони не мають чого ­розповісти. "Я мету вулицю Леніна завдовжки 200 ­метрів. Прокидаюся щодня о п'ятій ранку", – і все. ­Вирішили шукати успішних героїв.

Спілкувалися із соціальними працівниками, які приносять ромам ліки, дрова. Їх прий­мають, але просто зайти в табір – важко. У ромів є міф, що з "білими" краще не контактувати. Успішних було важко знайти, бо їх мало. До того ж, у них своє уявлення про успіх. Таксист – це найбільша удача, що може спіткати рома.

Наша героїня юристка Рената народилася в таборі. Її батько – "білий". Зустрів матір Ренати на вагонній станції, де працював. Та була оператором крана. Закохалися, і чоловік перебрався в табір.

Іти навчатися Ренату підштовхнула мати, якій колись це не дозволили батьки. Дівчина отримала ґрант від фонду "Відродження" на навчання в Міжрегіональній академії управління персоналом. До вузів ромів беруть, заплющують очі на недоліки, бо розуміють, що потрібні приклади. Зараз вона працює в центрі правової інформації. Відкрила його в будинку, де народилася. Бачив, як до Ренати приходить чоловік років 50 і каже: "Я хочу мати паспорт". Рената питає: "Як ваше прізвище?" – "Не знаю". – "А яке прізвище вашої мами?" – "Не пам'ятаю". ­Рената попросила піти на кладовище, знайти могилу матері й переписати її прізвище. Радитися приходять навіть із життєвих проблем. В офісі постійно сидить дівчинка, яка теж хоче бути юристом. Чекає зранку під дверима, доки прийде Рената.

Рената винайняла в Мукачевому квартиру, перевезла туди батьків. Хотіли показати їхнє помешкання – для порівняння з табором, де немає туалетів, смітників. Усі вулиці утрамбовані непотребом і всі по ньому ходять. Рената погодилася на зйомки. Потім передзвонила і сказала, що батьки не готові показувати, як вони живуть.

Дівчина розповідає про свої побачення. Каже, що українські чоловіки скупіші за ромських. Вона не збирається рано виходити заміж, і не впевнена, що вийде за рома.

Табір, де стоїть офіс Ренати, – просто картонні коробки й контейнери. Часто без вікон і дверей. Усе виглядає дуже іграшково. Люди нічого не планують. Зголоднів – пішов щось знайшов. Середній ром витрачає на день близько 10 гривень. Відколи з'явилися виплати за народження дитини, почали народжувати заради грошей із 14 – 15 років. І прагнуть дійти до 10 дітей, бо тоді дають орден "матері­героїні" і збільшують підтримку.

Фраза Ренати, що найбільше запам'яталися про ромів із табору: "Тупые, но счастливые". У них є школа. Але діти не слухають учителя – не розуміють, як це сидіти і слухати. Заганяють до школи тим, що там годують.

Ми шукали циганської романтики, залишок ­їхньої культури. Виявилося, старих костюмів не зберігають, бо там енергія людини. Тому після зношення його спалюють.

Коли взялися знімати табір, підійшов чоловік і запросив на розмову з бароном. Він був обурений, що почали працювати з Ренатою, а не познайомилися спочатку з ним. Однак сказав, що прощає нас, – на перший раз.

Зося (Ірина МІНЧЕНКО), 39 років, футболістка, "Зося і Запара"

режисер Аліса Коваленко, 25 років:

– Зося – це футбольне прізвисько. Коротко: просто Зо. Вона – донька мого дядька. Працює на мийці машин у Запоріжжі. До 33 років займалася професійно футболом. Грала у багатьох командах, виступала за збірну СРСР. До фільму потрапили кадри з матчу, де вона у формі луганської "Луганочки". Не має спеціальної освіти, щоб працювати тренером. Мийка стала єдиним місцем, куди її взяли. У більшості її футбольних подруг трагічні історії після закінчення кар'єри – п'ють, не створили сімей. У Зосі теж не склалося особисте життя. Її сім'єю лишаються подруги по команді. Їздить до них у гості.

Зося народилася у проблемній родині, батько пив. Пішла у спорт, щоб утекти від того світу. Коли я була маленькою, вона виводила мене на футбольне поле у перерві між таймами. Зося – герой мого дитинства. Після закінчення кар'єри пила. Потім зібралася духом і кинула. Почала боротися з вічно п'яними батьком і братом, щоб вони теж залишили це.

Вона – роботяга. Хоче поїхати до Польщі чи Італії, заробити грошей і купити квартиру.

Моя короткометражка – етюд про колишню футболістку, яка приїхала на фінал Євро­2012 як уболівальниця. Домовилася з футбольною подругою Запарою зустрітися в Києві, але та не змогла приїхати, бо в неї зламалася ­машина.

Робитимемо повнометражний фільм про Зосю. Бо 15 хвилин замало, щоб розказати про неї.

Давідас, 13 років, мешканець центру соціалізації, "Розмови на серйозні теми"

режисер Ґієдре Бейноруте, Литва, 36 років:

– На запитання що таке родина, кохання, щастя, дорослі кажуть банальності. Коли говоримо з дітьми, це наближає до істини. У моєму фільмі знялися 12 дітей від 8 до 16 років. Я – за кадром, розмовляю з ними на серйозні теми. Одна героїня сказала: "Дорослим не цікаво, що кажуть діти. Хіба психологам". ­Тобто діти бачать, що дорослі не цікавляться їхньою думкою. Найважче було знайти рівновагу, щоб не відчувалося, що говорю до них згори. Як казав польський педагог Януш Корчак: "Треба не опускатися до рівня дітей, а піднятися до них".

Давідаса знімали в дитячій колонії. Він був там новенький – тільки два тижні. Привезли після півроку бродяжництва. Пішов на вулицю через проблеми в родині: мати – алкоголічка, з вітчимом не ладить. Перед цим він уже був у центрі соціалізації. Утік звідти з другом. Поїхали до столиці, каталися там у тролейбусах, ночували у під'їздах. Потім повернулися до рідного Каунаса й зателефонували до поліції, щоб їх забрали. Давідас каже: "тут добре, бо гарно годують і можна ходити до школи".

Важко було запитати: "Кого ти любиш?" Бо відчувала, що нікого. Кажемо, що боїмося зачепити дітей за живе, тому не запитуємо про серйозне. Насправді боїмося почути відповідь.

Давідас говорить: "Я ніколи ні до кого не був прив'язаний. Усе одно рано чи пізно всі розходяться. Якби помер мій друг, я б не плакав. Це ж тільки друг". Я запитала: "А мама?" – "Маму, звичайно, шкода. Вона мене виростила".

Хлопчина дуже розумний. У фільмі міркує над книжкою Кастанеди. Але ілюзій щодо його майбутнього не маю. Після зйомок минуло півтора року. Давідас обрізав довге біляве волосся, його повернули в сім'ю. В очах хлопця вже менше романтики. Думаю, центр соціалізації не змінив його на краще.

×