Усі знають, як робиться кіно. Але як зняти хороше – ніхто

Драма "Носоріг" Олега Сенцова взяла участь у програмі "Горизонти" 78-го Венеційського кінофестивалю. Тривав із 1 по 11 вересня на італійському острові Лідо.

Колишній бандит згадує життя в 1990-х. З дитинства вважав, що треба бути сильним і безжальним – тільки так можна здобути авторитет і вижити. Займався рекетом, грабував, убивав. Створив бригаду, став кримінальним авторитетом, але втратив сім'ю. Зустріч із незнайомцем подарувала шанс усе змінити, за сюжетом.

Про фільм розповідає режисер Олег Сенцов, 45 років

– Кров, секс і матюки – ось таке кіно у трьох словах. Не всім сподобається через жорстокість. Але робив максимально чесно, зі знанням тієї реальності.

Це натуралістичний фільм, але передусім розповідає про долю людини. У назві – прізвисько головного героя. Носоріг – тварина з поганим зором, але за великої сили та швидкості це проблема його оточення.

Мій перший фільм "Гамер" – скромний, сирий дебют. "Номери" – спроба співпраці через листи із в'язниці (співрежисером став Ахтем Сеїтаблаєв. – Країна). "Носоріг" – свідома друга робота. Це мій сценарій, був режисером і мав гроші, щоб реалізувати.

"Носорога" написав 2011-го. У мене були знайомі, які займалися темними справами. Один друг почав змінюватися – перестав пити, нюхати кокаїн, зраджувати, їсти м'ясо. Має дружину й п'ятеро дітей. Він став прототипом головного героя, хоча історія вигадана.

 

Фсбшники вилучили сценарій під час обшуку як доказ моєї схильності до криміналу. Більше нічого ж не було. Але повернули. Їздив із ним по в'язницях, перечитував, трохи правив.

Не шкодую, що був у тюрмі. І що не зняв кіно тоді. Зараз зробив кращий фільм, ніж був би 2013-го.

За п'ять років в'язниці написав три сценарії. Зріліші, бо трохи більше став розумітися на мистецтві. Почав із "Носорога". Тому що мав борг перед собою. Не охолов до історії. Для мене це сходинка до серйозніших стрічок.

"Носоріг" – багатошарова історія про бандита. Про кримінальний світ і про те, чим була для України епоха 1990-х. Що було до і після неї. Події та персонажі тих часів досі мають ореол романтичності. Особливо серед молоді. Ця стрічка розвінчує міф про хороших бандитів. Вона про поганих хлопців, які робили жахливі речі.

1993-го приїхав із села до міста і вступив в інститут, вчився на економіста. У Сімферополі щоночі було чути постріли чи вибухи. Кілька років тривала вулична війна, доки бандити повбивали один одного. Я був на лекції на другому курсі, коли на розі біля нашого інституту на вулиці застрелили авторитета. Деякі однокурсники були пов'язані з криміналом через батьків. Це пронизувало все життя. Ти або бандит, або товаришуєш із ними, або від них залежиш. Їх не сприймали за злочинців. Це було нормою.

1990-ті в нас не відрефлексовані. Ми не знаємо, наскільки вони нас травмували. Як і Радянський Союз до того. Головний герой каже: "Зараз усе змінилося, хтось став мусором, хтось пішов у депутати. Вчора він людей спалював, а сьогодні по телебаченню виступає". Багато людей із того світу заробили гроші й авторитет. Найрозумніші стали олігархами або чиновниками. Мають вплив на державу. А їхня свідомість залишилася та сама. Ми зробили крок з епохи бандитів. Але якщо не перетравимо радянського й пострадянського багажу, не рушимо далі.

Але найперше – цікава сама історія. Завжди знімаю про людину, котра відчуває, як змінюється або ні, що її ламає або як вона ламає обставини.

Фільмував переважно у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Жив там чотири місяці з підготовкою та зйомками. Коли виїхав і побачив сонце, ніби вдруге ви­йшов із в'язниці. У місті важка атмосфера, погана екологія, пострадянська архітектура. Багато жителів – нащадки тих, хто звільнявся із зон, таборів радянських часів. Застряли в 1990-х.

Як і в першому фільмі, шукав на ролі передусім непрофесіоналів. Цікаво працювати з ними, бо щиріші. Добре, коли камера це фіксує. Шукав максимально схожих на своїх героїв. А якщо цікавий, але трохи відрізняється – міняю персонажа під нього.

Проводив кастинги серед місцевих. Часто приїжджали міцні 30–40-річні на джипах. Під курткою, скоріше за все, зброя. Запитую: "Чим займаєтеся?" "Ну, там разное". На майданчику створював атмосферу, щоб почувались у своєму світі. Спілкувався з ними їхньою мовою.

На головну роль узяв киянина Сергія Філімонова. Його біографія не відображається у фільмі, але в очах – так. Займався різним, навіть не досить законним, але тягнеться до кращого. Подивився на нього й побачив свого героя. Сергій був дисциплінований, працював, довіряв. Знав, що ці страждання ненадовго, а кіно – назавжди.

Не маніпулюю акторами, а витискаю. Знаю, що хочу, й доки не доб'юся, не кажу "стоп". Тому 47 дублів для мене – це реальність. Хоча переважно 20–25. Не мав жодного жалю. Бо інакше потім і сам про це жалітимеш, і людина тобі скаже: "Чого ж так погано спрацював?"

Не орієнтувався на жодні фільми. У творчості ти оголений і не можеш прикритися. Відкриваєш свою сутність. Можна вчитися в інших, вбирати щось, але не приміряти на себе.

Мої улюблені режисери вже померли – Тарковський, Герман, Берґман, Брессон, Антоніоні. Трієр ще трохи смикається, хоч і не виходить із постійної внутрішньої кризи. Для мене він останній геній із живих.

У 30 років вирішив, що хочу знімати кіно. Зараз мені 45. За 15 зробив два фільми. Хочу більше.

Усі знають, як кіно робиться, але як зробити хороше – ніхто. Якісних стрічок за час ув'язнення пропустив не сотні, а лише десятки.

Ключ до успіху – бути собою. Знімати, що і як ви хочете. Не займаюся кон'юнктурою. Інакше зняв би політичне кіно про в'язницю, Крим або Донбас. Мені дали б гроші й можливість робити, що захочу. Були би більша підтримка й очікування. Але це загравання з чутливою темою. Ми не деокупували Криму й Донбасу, не перемогли у війні, не звільнили наших полонених. Тому не можу про це фільмувати. З одного боку, бо болить. З другого – щоб знімати про історичні процеси чесно, треба дистанція. Важливо працювати з холодною головою, а не на емоціях.

Створення кіно – це постійне навчання. Я критичний до себе. Бачу проблеми, недоліки, ляпи. Знаю, що можна було краще.

У мене творчість – це фізіологічна потреба. Коли ідея тебе обтяжує.

Світова прем'єра у Венеції – визнання мене як режисера. Що я не просто хлопець, якого знають через ув'язнення.

Фестиваль – це перший крок, важливий старт шляху фільму до глядачів. Кожен режисер хоче, щоб його кіно сподобалося. Треба робити щиро. Не всім, але комусь сподобається.

Власні оповідання не планую екранізувати. Хороша книжка не працює на екрані. Якісний фільм можна зняти тільки за слабкою, яка трохи недороблена, але з хорошою ідеєю.

Готую два проєкти. "Кай" розповідає про сім'ю на межі розлучення, яка дізнається, що їхній син має аутизм. "Американська сторі" зніматиметься з американськими акторами англійською в Україні.

×