13 грудня виходить роман Юрія Андруховича "Радіо Ніч".

Дія книжки триває 8 годин. Головний герой – нічний радіоведучий Йосип Ротський. Транслює сумні пісні та розповідає історії на власній радіостанції, за сюжетом.

Автор 60-річний Юрій Андрухович розповідає про новий роман

– У рамках проєкту "Помаранчеве цунамі" 15 років тому українські письменники подорожували Польщею. Давав там інтерв'ю на студентській радіостанції Варшавського університету. Вперше в житті запитали: "Чим будеш займатися, якщо перестанеш писати?" Сказав, що в такому разі відкрив би власну нічну радіо­станцію. А позаяк люблю мінорну музику – бо тільки така має сенс, а весела лише для танцю, – то назвав би це радіо "Смуток".

 

Герой мого роману Йосип Ротський працює вночі на такому радіо. Тільки вже в інтернеті. Спілкується з усім світом. Він музикант, але склалося так, що не може більше грати. Розчарувався в собі, втратив кваліфікацію. Усе, що може, – це слухати музику, збирати її, складати антології.

Дія відбувається в ніч на 13 грудня. Це найгірший місяць року, найгірший день місяця і день тижня – п'ятниця. Герой починає ефір опівночі й веде програму до восьмої ранку. Ротський вдає холодну й цинічну людину. Постійно намагається жартувати по-чорному. Для нього це нагода розповідати про своє життя саме в цей найгірший час.

Я часто слухаю в мережі американську, по суті домашню, радіо­станцію Paradise. Працюю під неї. Ведучі – подружжя. Ставлять класну музику. На інтерактивній мапі світу зеленим кольором позначають, де їх зараз слухають, хто ввімкнувся. В Україні такі анклави теж є. Я це запам'ятав і використав. Йосип каже, що бачить, де, в якій частині світу, хтось долучився до його ефіру.

Головний герой виїхав зі своєї країни юним. Повернувся вже в радіоефірі. І лиш тоді, коли зрозумів, що його батьківщині потрібен хороший рок-н-рол.

Я рік обдумував твір, робив нотатки. Ще понад рік писав. За цей час так із ним зжився, що не хочеться прощатися, після того як дописав. Зі мною таке вперше.

Назву ("Радіо "Смуток". – Країна) довелося змінити, бо 2018-го вийшов перший роман молодого письменника Сергія Мартинюка "Капітан Смуток" (про двох друзів, які мандрують Україною. – Країна). Не можна часто повторювати одні й ті самі слова в назвах. Нова назва навіть виграшна, бо ніч – це простір, у якому є більше можливостей для смутку. Але у тексті буде багато внут­рішнього гумору – не того, що викликає вибухи сміху.

Події розгортаються у близькому майбутньому. Умовно десь за рік-два. У творі жодного разу не сказано, що герой з України. Але є подробиці, які на це вказують. Він один із величезної хвилі емігрантів, які втекли від політичних репресій. Зупинилися в першій-ліпшій сусідній країні, щоб рушити далі.

Провідний мотив "Радіо Ночі" – музикант, який несподівано зіграв фантастично важливу роль в історії. І через це йому доводиться переховуватись. Ім'я Йосип Ротський – це така собі гра. Схоже одночасно і на Йосипа Бродського і на Йозефа Рота (австрійський письменник єврейського походження, народився в Бродах на Львівщині, працював журналістом у Німеччині, після приходу до влади нацистів емігрував у Францію. – Країна).

Це найсюжетніший із моїх романів. Хотів, щоб хоч частина читачів сприймали його як історію, завершення якої цікаво ді­знатися. Метафорично перегукується з біблійним сюжетом про втечу Йосипа з Марією та немовлям Ісусом до Єгипту. "Радіо Ніч" – твір про постійну втечу. Від режиму, мафії, батьківщини, любові, врешті від себе – з остаточною її, втечі, неможливістю.

У романі двоє оповідачів. Перший, як ви вже знаєте, Ротський, а другий є його біографом і розповідає його історію. Цей елемент має в читача стикуватися з розумінням, що Йосип мав на увазі у своїх радіомонологах. Головний герой десь мого віку. Робить екскурси у своє дитинство. У доволі важливий для мого становлення час – початок 1970-х. Я тоді почав слухати рок-музику.

Спілкуюся з читачами. Часто кажуть, що з нетерпінням чекають на цю книжку. Відповідальність не тисне, а додає продуктивності. Краще працюється, критичніше ставишся до тексту, переписуєш десятки разів. Тішить, коли зауважують мову в моїх творах. Бо багато над нею працюю. Я в цьому сенсі ідіот. Усвідомлюю із самого початку песимістичну перспективу, що в результаті майже ніхто цього не помітить.

Наприклад, якщо мені серед ночі замість якогось слова в реченні раптом спадає на думку інше – встаю, вмикаю комп'ютер, відкриваю цей файл і вписую. Коли хтось із читачів цю мою невидиму роботу все-таки зауважує, то мені легше дихати стає.

У нові слова вслухаюся на вулиці, знаходжу в текстах різних часів. Але найцікавіше – зіштовхувати далекі речі різних лексичних просторів. Народжується щось цікавезне.

Я дуже вдячний читач одного письменника. З усієї російської літератури тільки його визнаю. Володимир Набоков для мене все. Він у кожному реченні готує читачеві якусь несподіванку. Мовну також. Я це обрав для себе як принцип. Набоков писав зовсім інакше, ніж ми тепер це робимо. Починав із того, що брав заструганий олівець, якимись уривками заповнював картонні картки. Напевно, це пішло з каталогізації метеликів з його ентомологічної практики. Потім ці картки із записами якось об'єднував. Перекидав місточки. У Набокова були десятки версій, як зробити текст густішим. Початок на цих картках був із найпримітивніших, ніяких на перший погляд речень: "Она пошла", "Он посмотрел". Але потім він навколо цього нарощував слова. І виходив текст, де нуль банальності. Такий, що чіпко тримає читача.

Втікав, втікав і довтікався

– Радіомонологи Йосип Ротський завжди завершує музичним треком. На задній обкладинці книжки буде QR-код, щоб читач міг знайти і послухати будь-яку пісню чи інструментальну композицію зі списку Ротського, – розповідає Юрій Андрухович.

– Плейлист почався з Любомира Мельника. Цього піаніста українського походження з Канади називають найшвидшим у світі. Я полюбив його приблизно в той момент, коли почав писати "Радіо Ніч". До того ж головний герой в минулому клавішник. Каже: "Хотів би зіграти, як Любомир Мельник, але вже не можу". У книжці важливі коментарі героя до музики, яку ставить.

Хочу, щоб усі 15 треків із роману теж створили певну композицію. Бо, за задумом, між їхніми звучаннями часом минають години.

Але, коли слухати треки один за одним, вони теж повинні скласти цілісність. Звучить пісня меланхолійного, ще не зіпсованого попсою Елтона Джона I've seen that movie too 1973 року. Я її підлітком заслуховував, це був мій один із перших магнітофонних записів. Можна сказати, під цю пісню вмирав. Усі мої життєві невдачі, нещасливі кохання були в ній.

У романі є світові зірки – Rolling Stones, покійний уже Девід Бові. Але є й маловідомі виконавці. Скажімо, експериментальний музичний проєкт австрійської художниці Ані Плашґ Soap&Skin. Є ще легендарний контртенор, німець Клаус Номі. В "Радіо Ночі" в його виконанні звучить The Cold Song із семіопери (характерний для англійського музичного театру XVII ст. жанр, у якому діалоги поєднуються з музикою і танцем. – Країна) Генрі Перселла. Тому що там ідеться про зиму. Герой хотів акцентувати на холоднечі.

Музикантка Марина Вознюк (творчий псевдонім MaryVo. – Країна) живе в Парижі. Працює з клавесином і фортепіано. Вітаючи мене з днем народження, прислала композицію Somewhere over there. Я спочатку не думав її долучати до роману. Але назва "Десь там" – наче про головного героя. Бо ми не знаємо, на якому острові тепер перебуває з цією своєю радіостанцією. Втікав, втікав і довтікався. Це, до речі, завершальний твір у плейлисті.

Загалом плейлист вийшов трохи химерний. Є в ньому і єдиний наш із Karbido кавер. Зробили на "Колискову" гурту "Перкалаба". Якраз те, що найкраще звучить посеред ночі.

×