Тільки читачі й читачки визначають, хто першорядний, хто другорядний

Літературознавиця Ярина Цимбал про те, як видавати класику

"Країна" поспілкувалася з літературознавицею Яриною Цимбал про те, чому нині українські видавництва взялися за серії класики, як правильно читати твори з канону та чи обов'язково, для того щоб викликати інтерес до класичних творів, вишукувати "факти" про письменників і їхнє особисте життя

Класика завжди буде на часі. У різні періоди свого розвитку суспільство регулярно звертається до класичної спадщини, шукаючи відповіді на актуальні запитання. Перевидання класики йдуть хвилями, бо на певному етапі настає час переосмислити ці твори, повернутися до них, зрозуміти, чи були такі проблеми раніше і як ми їх вирішували.

 

Нинішній сплеск інтересу свідчить, що ми дійшли до певного етапу, що в нас з'явилися нові актуальні проблеми в суспільстві. Усі серії класичної літератури, які протягом останнього року стартували в різних видавництвах, почали виходити під час повномасштабного вторгнення. Доти друкували поодинокі видання, але не було жодної серії саме української класичної літератури.

Цей інтерес зрозумілий. Не останньою чергою його інспіровано саме повномасштабною війною з Росією, ревізією культурної спадщини й нашого ставлення до неї, до російської класичної літератури, яку вивчали у школі й чудово знали, тому що у школі їй приділяли більше уваги.

Класика – на часі, й видавництва, які взялися перевидавати класику, з одного боку, конкурують між собою, а з іншого боку, запит такий неосяжний, що всі вони знайдуть своїх читачів і читачок.

В основу шкільної програми ліг певний канон. Це логічно, так відбувається в усіх країнах. Хоча поняття "класична література" набагато ширше і за сам канон, і за шкільну програму.

Український канон усі знають: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і так до… Жадана, скажімо. Однак навколо того ж таки Шевченка був іще великий пласт літератури, про який ми мало знаємо, тому що у школі не заведено про нього говорити.

Шкільна програма не гумова, вона не може все охопити. Вивчають ключові твори, опорні точки, які дадуть школярам уявлення про розвиток української літератури від Сковороди до наших днів.

Канону практично не переглядають. Однак сьогодні ми це робимо. Наприклад, помічаємо, що в ньому мало місця відведено жінкам. Ми думаємо, чому так, розбираємося, що було в минулому.

Після здобуття незалежності ми переглянули канон радянської літератури. Частина радянських письменників-соцреалістів випала з нього, чи до програми ввій­шли інші їхні твори. Наприклад, із творів Юрія Яновського у школі спочатку вивчали "Вершників", потім "Чотири шаблі", а нині у програмі "Майстер корабля".

Водночас шкільна програма сьогодні намагається охопити й сучасну літературу, не класичну. Ми ще не знаємо, хто з тих письменників і письменниць потрапить до канону, стане класиком. Це покаже лише час.

Так само було у 1920-х. Навряд чи тогочасні письменники сиділи й вирішували між собою, хто з них майбутній класик, хто ні. З одного боку, ясно було, що Хвильовий – класик. Щойно він прийшов у літературу, одразу став зразком для інших. Майже вся молодь писала "під Хвильового". А от, наприклад, Майк Йогансен чи Борис Антоненко-Давидович – тоді не було певності, чи виростуть вони у класиків.

Тільки читачі й читачки визначають, хто першорядний, хто другорядний. Скажімо, Володимир Свідзінський, нині вже класик української літератури, за життя був маловідомим поетом із трьома прижиттєвими збірками. У Плужника за коротке життя вийшло дві збірки, третю він не зміг видати, один роман, одна п'єса. Це все, що він устиг зробити. А проте ми розуміємо, що його доробок набагато цінніший, ніж десятитомне зібрання творів когось із графоманів.

Для читання класичної літератури, яку від нас відділяє час, потрібен супровід. Хтось має взяти вас за руку і привести до цього тексту. Для цього не треба якихось особливих зусиль. Досить хорошої популярної передмови до класичного твору, яка просто розставить певні акценти. Мені не подобається ідея давати "ключі до твору", бо це задає вектор бачення і сприйняття, від якого важко відхилитися. Краще, коли в передмові описано обставини, в яких постав цей твір. І читачі можуть самостійно використовувати дороговкази, що їх вони зна­йшли в передмові. Тоді в них буде власне сприйняття твору. Читачам ніхто не нав'язуватиме, що хотів сказати автор чи авторка, вони самі можуть це уявити й зрозуміти, матимуть нагоду подумати, що цей твір означав тоді і про що промовляє тепер.

Скажімо, Ольга Кобилянська, пишучи феміністичні тексти, свого часу мала певну мету. І коли ми читаємо її сьогодні, коли говоримо про фемінізм Кобилянської, ми бачимо це дещо інакше, бо не живемо в тому суспільстві, в якому доводилося жити їй, боремося за дещо інакші ідеї, ніж вона, хоча в нас багато спільного.

У цьому і цінність, і універсальність класичної літератури. Залишаються спільні цінності, про які говорили і 100, і 200 років тому, і ми сьогодні про них говоримо.

Шкільна програма – це справді класичні твори. Переважно розробники шкільних програм не беруть до уваги того, що не потрапило у класику. Проте існує кілька варіантів шкільного курсу з літератури. Є програми, розраховані на дітей, які додатково цікавляться українським письменством.

Для мене стало величезним відкриттям те, що зі шкільної програми вилучили поезію Миколи Бажана. Не варто аж так примітизувати літературу у школі. Розумію, що вчителям іноді самим важко зрозуміти творчість Бажана і тим паче пояснити її дітям. Отже, нам треба вчити спершу педагогів і педагогинь, щоб вони вчили наших дітей.

Або в один момент зі шкільної програми вилучили всі твори на соціальну тематику, зокрема про страждання дітей. "Ялинку" Коцюбинського, "Морозенка" Панаса Мирного, "Федька-халамидника" Винниченка. І на захист останнього стали самі діти: їм подобалося це оповідання попри його сумний кінець – його гуманістичний пафос був їм зрозумілий. То цей твір у програмі залишили.

Однак усувати зі шкільної програми інтелектуальну поезію чи прозу – це свідомий злочин. Виходить, дітей і підлітків уважаємо недостатньо розумними, щоб вивчати такі інтелектуальні твори. А ми, навпаки, повинні підготувати їх до сприйняття і складної літератури.

Кожне видання ставить різні завдання. Спостерігаємо за тими, хто нині працює з класичною літературою, і бачимо, що акцент роблять передусім на шкільній програмі. Видавці сподіваються, що на ці тексти завжди був і буде попит.

Така логіка мені здається хибною. Усі ці тексти є у шкільних бібліотеках у достатній кількості. Навряд чи батьки бігатимуть по книгарнях і вишукуватимуть супероригінальні видання "Кайдашевої сім'ї", навіть якщо там буде післямова Наталки Ворожбит. Кінематограф не встигає за попитом. Щоб екранізувати класику, перетворити її на мультфільми чи комікси, потрібно багато часу.

Тому видавництва, які працюють нині з класикою, муситимуть із часом переорієнтуватися чи знаходити інший шлях.

Коли ми оголосили про серію, першим запитанням було: "Чи вийдуть "Тигролови"?" Усі посміялись, але потім це запитання прозвучало вже серйозно: люди хочуть, щоб у серії був і цей мегапопулярний роман Багряного. Думаю, причина в тому, що є читачі, які збирають серію повністю, і вони хотіли б мати цю книжку в такому самому оформленні.

Тексти зі шкільної програми вичерпаються швидко, і з цим треба буде щось робити. "Vivat класика" виходить під гаслом: "Альтернатива від Vivat". Ми обираємо тексти, які поза шкільною програмою. Адже наші 1920-ті, наприклад, це не тільки Микола Хвильовий чи Валер'ян Підмогильний, а й Михайло Івченко, Юліан Шпол та інші забуті класики. Хоча я не люблю означення "забуті", тому що ми їх не забули, ми згадуємо про них, і тільки від нас залежить, чи пам'ятатимемо про них надалі.

Видання класики – це забіг на довгу дистанцію. У нашій серії ми плануємо протягом року підготувати 12 книжок, дві черги по шість. Першу чергу всю здано в друк, перші дві книжки – "Рівновага" Володимира Винниченка й "Невеличка драма" Валер'яна Підмогильного – вже на полицях книгарень. Незабаром читачі побачать твори Григорія Квітки-Основ'яненка, Івана Франка, Ольги Кобилянської та Юрія Яновського. У другій черзі на читачів і читачок чекають Пантелеймон Куліш (і ні, це не "Чорна рада"), твори Олекси Стороженка, роман Нечуя-Левицького про Одесу, "Доктор Серафікус" Домонтовича з досі не друкованими розділами, "Ситтутунга" Майка Йогансена і "Шовкова пані" Наталени Королевої.

Томик Франка упорядкували знані франкознавці Богдан і Наталя Тихолози. Вони самі придумали й запропонували концепцію "Франко-профемініст". У книжці вони зібрали профеміністичні твори Франка, а в назву тому винесли повість "Маніпулянтка". Це сортувальниця на пошті, але слово таке багатозначне, що для назви збірки воно надзвичайно влучне.

Як правильно видавати класику

Існують правила видання класики: твір має виходити згідно з останньою волею автора. Її може бути реалізовано в останньому прижиттєвому виданні, першодруку чи іншому виданні. У різні часи над письменниками тяжіли цензура, ідеологія, автоцензура, а ще вони вдосконалювали тексти стилістично і структурно. Це все треба врахувати, обираючи текст для публікації. У кожній книжці є передмова фахівця чи фахівчині з творчості автора, примітки, пояснення застарілих слів, які трапляються в тексті. У примітках і в передмові ми означуємо всі ті обставини, життєві, творчі й суспільні, в яких було написано той чи той твір. І в жодному разі не намагаємося розповісти, про що хотіли сказати автори й авторки цих текстів.

Наприклад, під час підготовки "Майстра корабля" Яновського в нашій серії я обрала друге видання роману. В останньому прижиттєвому письменник зробив зміни, які неможливо пояснити, схожі на автоцензуру. Чомусь прибрав вірш, яким відкривався роман, переклади іншомовних епіграфів і викинув великий фрагмент про свого метра, футуриста Михайля Семенка. Уже після смерті Яновського радянські видавці, очевидно, дбаючи про суспільну мораль, вилучили дві сторінки про зґвалтування малолітньої на кінофабриці, абзац про портових повій. І ми звірили не тільки з другим виданням, яке стилістично доопрацьовано порівняно з першим, а й із рукописом, який, на щастя, вцілів. Виявилося, що Яновський був вимогливий до себе й чимало фрагментів викинув з остаточного тексту. Їх усі зібрали в окремому розділі, який теж буде у книжці.

Так само В'ячеслав Левицький, готуючи роман Домонтовича "Доктор Серафікус", скористався архівним документом. А там не просто відкинуті фрагменти, а кілька нових розділів. Перше видання роману завершувалося фразою "Кінець першої частини". Так от продовження є, і воно буде в нашій книжці.

Сьогодні часто перевидають тексти з неякісних сканів, які є в інтернеті, з усіма помилками розпізнавання, хибодруками тощо. Така нещаслива доля спіткала "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" Майка Йогансена. На жаль, жодне з видань, що його нині можна придбати, не відповідає останній волі Йогансена. У книжках часто вказано, нібито текст (який?) звірили з прижиттєвим виданням чи із смолоскипівською книжкою, яку готував Ростислав Мельників. Однак там такого, як у цих книжках, немає, натомість ці новітні тексти повністю відповідають безіменному та безкоштовному файлу, який кочує з ресурсу на ресурс.

Інша річ, коли є якийсь документ, крім першодруку, за яким можна перевірити сумнівні місця. Скажімо, в романі Підмогильного "Невеличка драма" герой, прощаючись, каже дивну фразу "О самувар!" Саме так у першій і останній прижиттєвій публікації в журналі "Життя й революція". В архіві збереглася верстка книжки, яка так і не вийшла друком, а в ній правки автора. Підмогильний цю фразу закреслив і зверху написав: "Оревуар!" Отак типографська помилка майже сто років мандрувала з книжки у книжку.

На твори ХХ століття здебільшого ще поширюється авторське право. У репресованих письменників воно відраховується не з моменту загибелі, а з моменту реабілітації. Тож на твори Підмогильного, Йогансена, Семенка, Яновського, який помер 1954 року, є авторське право. Якщо хтось із нащадків захоче розібратися, що роблять із текстами їхніх предків, скандалу не оминути.

Видали "Чорну раду" Куліша та звірили за книжкою 1940-х. А де взяли текст, який звіряли? Коли я таке бачу, виникає запитання: чи не подумали видавці про те, що радянська цензура викорінила всі націоналістичні моменти і спотворила текст? Нечуя-Левицького видають за радянським десятитомником, куди не ввійшли його антиросійські тексти, а отже, і в інших могла попрацювати ідеологічна цензура. Це все треба враховувати, а не бездумно сканувати і друкувати, множачи помилки.

У серії "Vivat класика" про спрощення взагалі не може йти мова, тому що ми нічого не спрощуємо. Ми подаємо серйозні речі в популярній формі, але це лише форма. Наше головне завдання – повернути в активне читання важливі тексти.

У передмовах ви не знайдете біографій письменників. Якщо вони вам потрібні, ласкаво прошу на Вікіпедію, там достатньо написано про кожного автора чи авторку. Ми говоримо про твір. Як він з'явився, за яких обставин? Чому якісь твори відходять на другий план, а якісь висуваються наперед? Чому вони не потрапили у шкільну програму? Що в них важливе нам сьогодні?

1928 року одночасно вийшли "Майстер корабля" Яновського та "Місто" Підмогильного. Журнал "Глобус" проводив опитування про твір Яновського, анкету надіслали й Підмогильному. Він зізнався, що прочитав цю книжку на одному подиху з почуттям захвату й радості. Після виходу "Міста" Підмогильний повернувся до роботи над "Невеличкою драмою", яку почав писати ще 1926-го. Цей роман має два епіграфи: поетичний – "з дуже сентиментального романсу" і прозовий – "з дуже гарного роману". Так от досі ніхто не впізнав цих рядків, у жодному виданні не зазначено, що епіграф узято з "Майстра корабля". Так він зрезонував Підмогильному, аж узяв цитату за епіграф до свого роману. Ба більше, далі в анкеті він заявив, що хотів би, щоб майстром корабля була жінка. І от він пише "Невеличку драму", бере епіграф із роману Яновського й виводить майстра корабля – жінку, Марту Висоцьку. На те є в наших книжках передмови та примітки, щоб розкрити ось такі таємниці. Не дати ключі в руки, а допомогти самостійно відчинити двері.

×