Сусід пройшов дві ротації. Пару годин не міг виговоритися

Завершилися зйомки воєнної комедії про добровольців на Донбасі "Наші котики, або Як ми полюбили лопати в умовах тимчасової антитерористичної операції з елементами воєнного стану". Про стрічку розповідає її режисер Володимир ТИХИЙ, 49 років

Для розвитку суспільства драматичні події сьогодення потребують художнього осмислення. Сміх – найефективніша практика подолання соціальних травм. Звільняє від стереотипів.

 

"Наші котики" – не зовсім традиційне кіно про АТО. На пострадянському просторі комедії про війну – рідкість. Та багато учасників бойових дій говорять про неї з гумором.

2014-го з усією країною мало статися те, що і з Кримом. Небоєздатна армія, деморалізована міліція. Супротивник не передбачав опору. Добровольчі батальйони взяли ініціативу у свої руки. Агресору дали по зубах.

Звістки з фронту почали надходити навесні 2014-го. Мій сусід Євген був одним із перших "чорних чоловічків" (загін озброєних націоналістів, став основою батальйону "Азов". – Країна). Вони на Донбасі працювали як диверсійні групи. Пройшов дві ротації. Приїхав і мав потребу поділитися своїм досвідом. Пару годин не міг виговоритися. Ніхто з його рідних не уявляв, чим він займається. Коли з ним поспілкувався, зрозумів, що там відбуваються цікаві, з точки зору драматургії, речі.

У мережі почала з'являтися велика кількість відео й усних розповідей бійців, що просилася на екран. Береш декорації бліндажа – і знімаєш.

"Чорні чоловічки" знищували колони кілометрів за 30 від позицій сєпарів – у глибокому тилу. Ішли по 100–120 осіб, бо будь-який транспорт фіксували технічні засоби росіян. Була домовленість, що відхід прикриватиме артилерія. Бо ворог за півгодини починав контр­наступ. Вони дочекалися колони, що рухалась у бік Маріуполя. Грохнули її та почали відходити. А прикриття немає. Командир зв'язується з артилеристами, а ті: "Ми стріляти не будемо, заборонили". Тоді командир повідомив про це товаришу з цього ж добробату. Той приїхав до артилеристів і каже: "Я зараз вас тут усіх порішу. Там зараз пацанів грохнуть, а ви стріляти не хочете". За пару хвилин запрацювала артилерія.

У фільмі є цей епізод. Ми обіграли історію в контексті підписання перших Мінських угод. Командир дзвонить і каже: "Хто заборонив стріляти? Хто підписав мир?" Йому відповідають: "Кучма". А він: "Ти шо, чувак, в якому ми році живемо?" (Леонід Кучма – другий президент України у 1994–2005 роках, 23 червня 2014-го ввійшов у Тристоронню контактну групу з мирного врегулювання ситуації на Донбасі і представляв Україну на переговорах із ДНР та ЛНР за участі представників Росії та ОБСЄ. У жовтні 2018-го залишив контактну групу. А в червні цьогоріч – повернувся до роботи у цій структурі. – Країна).

2015 року в інтернеті ми випустили міні-серіал "Бліндаж" із трьох серій по 2–6 хвилин. Це новели про пригоди трьох воїнів АТО під час бойових чергувань. Проект мав величезну кількість переглядів. Флешки з цими історіями гуляли на передовій. Була ідея цим не обмежуватися. Намагалися знайти партнерів на телебаченні. Нам сказали: "Нє, давайте почекаємо".

Та було зрозуміло, що з цього може вийти потужне кіно. Купа ідей, персонажів, характерів. Ці історії треба було знімати для великого екрана. Половину сценарію фактично мали. Зв'язали новели у загальний сюжет і розширили.

Чи доречний гумор, коли йдеться про війну? Передова – це постійний стрес. Єдиний спосіб боротися з ним – іронічно ставитися до ситуації. Це можливість звільнитись від комплексів.

"95-й квартал" експлуатує багаж радянських стереотипів про українців. Для мене ж гумор – козаки, які сміються смерті в обличчя.

Наше суспільство було виховане на соцреалістичних шаблонах. Про війну розказували так: що більше "мрамору", то правильніше. Здебільшого показували неправду. Епічність полотен була репресивною щодо людей, які воювали у Другій світовій.

 

Зараз суспільство оминає тему війни. Бо неприємна, депресивна, травматична. Ми ще так рік-два проживемо, і вже не буде нікого, хто захоче захищати цю країну.

Комедії залежать від соціально-культурного клімату в країні. Останні п'ять років збурили величезну частину суспільства. Кристалізувалися певні архетипи, образи героїв нашого часу. Будується інший культурний контекст. Але соціальний запит на художнє втілення – ще незадовільний.

Гумор працює на моментах, які зрозумілі великій кількості глядачів. Той же "95-й квартал" використовує радянські уявлення про нас, але живі – завдяки потужній російській інформаційній машині. Цей контекст дає "Кварталу" змогу бути зрозумілим більшості глядачів. Але він застарілий. Модерново жартувати – важко. Політики – чи не найголовніші об'єкти для гумору. Але це крихта того, що є в Україні.

Над сценарієм працювали з Валерієм Пузіком (художник, письменник, режисер. Брав участь у бойових діях на Донбасі у складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". – Країна). Я спирався на практику зарубіжного військового гумору. В усьому світі про війну знімали багато сатиричних, іронічних робіт. "Польовий шпиталь" – американський фільм, а потім успішний серіал про медичний підрозділ армії США під час Корейської війни 1950–1953 років. Непоганий польський серіал "Чотири танкісти і пес" про екіпаж танка під час Другої світової. Квентін Тарантіно зняв "Безславні виродки" – про групу єврейських диверсантів в окупованій нацистами Франції.

Із 1943-го до 1945 року УПА видавала підпільний гумористичний часопис "Український перець". Висміював ворога – гітлерівсько-сталінських окупантів. Його завданням було підсилити оптимізм українців.

Кіно може впливати на свідомість і генерувати зміни. Наше завдання – не стояти осторонь. А глобальна ідея, що сміх – ознака переможців.

Сваряться з жінкою, яка перед бліндажем пасе корову

Дія фільму "Наші котики" відбувається восени 2014-го. Тоді добробати грали першу скрипку на передовій. Головні герої – актор, інженер, футбольний тренер і бізнесмен. Їх грають Дмитро Тубольцев, Петро Микитюк, Станіслав Бжезінський і Дмитро Хомяк.

Двоє пішли добровольцями після Майдану. Це "Професор" із Броварів – інженер офісних мереж. Він старший чоловік, має хворе серце. Та столичний актор "Літо", якому весь театр збирав на форму і бронік. Із ними "Грін" із Чернігова. Він із родини військових. Має дрібний бізнес – магазинчики з квітами. Хоче довести батькові, що не полишає сімейних традицій, щоб той переписав на нього будинок.

Їх привозять на передову, неподалік села Чорнухине. Сидять там понад три доби. Сваряться з жінкою, яка перед їхнім бліндажем пасе корову. Ображені, що їхали боронити країну, а їх не вважають за бійців. Виміщують один на одному своє обурення. Тим часом супротивник готує атаку. За його даними, Чорнухине – найслабше місце. Колону, що вирушила на прорив, герої зупиняють випадково.

Їхній ротний має позивний "Пенальті". Він – футболіст і тренер із Києва. Добре грав, але в основний склад брали якогось родича з федерації. Коли вже був тренером, йому кажуть: "Чуваче, ти не впораєшся". І знову наймають чийогось родича. Приїздить на передову з молодим капеланом, коли там починається атака. Утримує позицію разом із трійцею головних героїв.

Персонажі не мають прототипів. Це збірні образи. Лише 40-річний Дмитро Тубольцев зіграв актора на позивний "Літо" – фактично себе. Він працював у київському Молодому театрі. Був учасником Майдану, пішов добровольцем в АТО, брав участь у боях за Піски.

×