Півроку вживав пігулки від депресії 35-річний польський письменник Яцек Денель після роботи над романом "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя". У ньому описано стосунки іспанського художника Франциско Ґойї, його сина та онука. Автор представив роман на "Книжковому Арсеналі" в Києві
Ґойя мав спрагу до життя. Але його тіло дуже реагувало на час. Під кінець віку майже нічого не бачив. Одягав три пари окулярів, щоб малювати. Після 40 років втратив слух через хворобу. Я такий ненаситний, як він. Не йдеться тільки про їжу, а про пізнавання і смакування світу.
Є вислів французького режисера Жана Кокто: щоденно дивлюся в дзеркало і бачу смерть за роботою. І це так. Під час навчання в Академії мистецтв ходив до медичної академії на заняття з анатомії. У морзі малював з натури тіла чи їхні частини у формаліні. Тоді прийшло усвідомлення, що тіло – лиш машина. Прекрасна і фантастично облаштована, але машина. Маю 35 років і посивів мало не повністю. Однак не лементую, що старію.
Щоб написати роман, у якому добре звучатимуть історичні факти, слід знати їх дві сотні, використати десяток. Три з них заграють.
Гойя був видатним портретистом. Малював членів королівської родини, показуючи через обличчя всі вади їхнього характеру. Хотів би мати такий свій портрет, глибоко психологічний, щоб на обличчі можна було прочитати характер. Мені бракує малярства, яким займався раніше. Його тілесності, переживання образу. Письменництво дає менше емоцій. Коли сидиш за клавіатурою й набираєш текст, то так само можеш заповнювати якусь форму в банку.
Коли брат прочитав "Сатурна", зателефонував мені й каже: "Ляля" – то був великий успіх, бо онуки її купували своїм бабцям, щоб зробити приємне. А "Сатурн" сини купуватимуть своїм батькам, щоб зробити їм прикро.
У книзі є момент, де син Ґойї Хав'єр звертається до свого онука. Він радий, що той вирвався із заклятого кола пригноблення чоловіка чоловіком. Коли батько пригноблює сина, син свого сина і так далі. А той маленький хлопчик у 6 років помер від дифтерії. Маю величезне співчуття до своїх героїв. Після написання книжки вперше в житті отримав клінічну депресію. Півроку нічого не писав, сидів на пігулках. Бо весь цей час я був ніби замкнутий у одному домі з цими трьома чоловіками, які насправді дуже один одного люблять. Але постійно один одного кривдять.
Моя мама вважала, що з дитиною треба розмовляти, дискутувати, вислуховувати її думку. А батько – це військова муштра, накази, сильні чоловіки. Через це були страшні конфлікти в родині. Найбільше вплинула на мене бабуся. Вона постійно переказувала все своє життя. Роман "Ляля" починається в Україні, від її дідусів і батьків. Зачата вона була в Києві, але народилася вже в Польщі. На ближчому плані описую старість бабусі, втрату пам'яті, те, як змінюються стосунки в родині, коли хтось хворіє й вимагає допомоги та опіки.
Бабуся мала вишукану польську, типову для довоєнної інтелігенції. Також тонке почуття гумору, приховане між рядків. Якось у ліцеї до мене приїхав приятель. Показав йому Ґданськ, потім пішли до бабусі. Вона розповідала йому різні історії. Наступного дня кажу: ну що – дивитимемось далі архітектуру? А він: можна ще раз піти до твоєї бабці?
У Києві я вперше. Зв'язок із містом відчуваю, але далекий, бо нікого зі своїх прадідів і прабабусь не знав. Вони померли під час Другої світової війни. Бабця трохи переказувала історії про них. Вона була дуже пізньою дитиною. Її батьки вже мали родини й дорослих дітей, коли закохалися. Порозлучалися, щоб бути разом. Я ходив до будинків, де мешкали предки – це Велика Житомирська, 13, Софійська площа і вулиця Саксаганського. Там жили багато відомих людей.
Дніпро – незвичайний. Все інше, фрески у Софії Київській чи розпис Володимирського собору, захоплює. Однак це все можна десь побачити. Але таке положення міста – мало де зустрінеш. Прекрасні панорами з гір. А негативне враження – це забудова, що не шанує пам'ятників архітектури. Це схоже на хаос у Варшаві.
Я ні на кого не схожий з родини. Зовні – на брата мого прапрадіда, який народився в середині ХІХ столітті і був ксьондзом. Також малював і збирав твори мистецтва. Дід був нетиповим священиком, бо його переважно цікавив живопис. У місцях, де був парохом, малював образи у вівтарях. Я – не віруючий. Дуже не подобається, що католицький костел робить у Польщі останні 20 років. Він відштовхує, бо з ним пов'язано багато сексуальних, фінансових і політичних скандалів.
Поляки мають дуже міцний зв'язок – поляк-католик. Це створює залежність – якщо ти хороший громадянин своєї країни, маєш бути віруючим. Цей зв'язок тягнеться від ХVII століття, від воєн зі шведами. Поляки – ксенофобські, замкнуті, понурі й неприязні до інших. Але в Польщі багато речей усправедливлюють історією – травмою війни чи травмою комунізму. А ще поляки сварливі. Особливо що стосується власної території. Якщо купив квартиру, то поставить вікно, яке захоче, нехай воно навіть псує весь ансамбль будинку.
Мені в родині прищеплювали думку, що суспільство треба освічувати, давати хороший приклад. Тому про його вади пишу фейлетони. Колись висміяв депутатку Кристину Павлович, яка сказала, що не читає Шимборську (поетеса, Нобелівська лауреатка з літератури. – "Країна"), бо не бачить у її віршах "польської верби". Ніби література має асоціюватися з якимось деревом.
Борюся і більш практично – взяв під опіку забутий єврейський цвинтар у Варшаві, впорядковую його. З моїм хлопцем Пьотрем у нашій кам'яниці в центрі міста провели самі ремонт. Пофарбували будинок не у веселі кольори, як популярно в Польщі, а у сірий. Відреставрували браму до кам'яниці, старі балконові балюстради. Ми взялися за ремонт будинку, бо нікому не хотілося тим займатися – теж досить польська риса.
У Польщі традиційний світ чоловіків є досить брутальний. Серед молоді все більше жінок, маніакально скерованих на кар'єру. У магазині чи транспорті з їхнього боку почуєш багато агресії. Сиплять нецензурщиною, голосно говорять. Це навіть не фемінізм, не боротьба за урівноваження прав з чоловіками, а войовничість там, де немає сенсу. Не трактую це, як їхню силу. Скоріше як приховування слабкості.
У Варшаві дуже багато приїжджих. Корінні жителі столиці не люблять їх і називають "слоїками" (з польської – банка. – "Країна"). Бо на вихідні їдуть до мами й у баночці везуть назад їжу, щоб наступного тижня тим харчуватися. Але це значно приємніше місто для життя, ніж те, яке побачив 15 років тому. Змінам Варшава має завдячувати зокрема "слоїкам", які вкладають у неї багато енергії та фантазії.
2 
1
Коментарі