7 червня в приміщенні Київської міської адміністрації відбулася церемонія XVIII Міжнародної літературної премії "Коронація слова". 20 тисяч гривень отримав Володимир Ворона, 61 рік, із міста Короп на Чернігівщині за історичний роман "Відступник". Нагороди також вручили в номінаціях "Пісенна поезія", "Кіносценарій", "П'єси", "Анімація"
17:30
– Читачі голосують гаманцем, – каже письменниця Наталя Лапіна. – І, судячи з продажів, жінки готові платити за романтичні історії. Уболіваю за сестру Світлану Горбань. Подала на конкурс роман "І це все, що я хотіла сказати про кохання". Три героїні нещасні в любові, за сюжетом. Знайомляться, стають близькими подругами. Переповідають свої історії життя.
Зазвичай пишемо з сестрою у співавторстві, – продовжує Наталія, відпиваючи з келиха біле вино. – Коли взялася за перший роман, відчула, що потребую допомоги. Переїхала з Кременчука на Полтавщині до Світлани в Черкаси. Останній наш твір називався "Роман з містом". Присвячений Львову. Наталя використала біографію двоюрідної сестри своєї свекрухи. Навіть прізвище її зберегла.
18:00
На сходах мерії оркестр у жовтих костюмах грає марш.
– А кого ми вже перемогли? – питає 6-річний хлопчик у матері.
Один із музикантів голосно дмухає в трубу. Жінка з несподіванки впускає сумку. З неї вилітають гаманець, книжка "Відьма" нідерландського письменника Томаса Олде Хйовелта й вологі серветки. Згрібає все назад.
– Здоровий глузд перемогли, – відповідає сину.
Швидко йдуть до метро Хрещатик.
19:00
– Найкращий роман, який читав для конкурсу, – "Троянди підозрілого кольору" Тетяни Одвійчук із Рівного, – каже Віктор Свінціцький, 19 років, студент-другокурсник університету ім. Тараса Шевченка зі спеціальності "Літературна творчість". Рецензував номінантів "Коронації слова". – У головної героїні роздвоєння особистості. Почала підозрювати себе у вбивстві подруги, з якою п'ять років не спілкувалася. Сталося так, що вона – єдина, хто може приїхати на впізнання тіла. Після цього в неї проявляються риси характеру померлої. Фліртує, змінює уподобання в алкоголі, музиці, одязі. Якби з роману зробили кіносценарій – був би блокбастер рівня "Кладовища домашніх тварин" Стівена Кінґа. Психолог, який скоїв злочин, намагається переконати головну героїню, що винна вона. Авторка подавала роман як психологічний, хоча насправді це – детектив.
19:45
– У кожної з героїнь велика частка мене. Найбільш чужа мені й незрозуміла – жінка з окупованої території Донеччини, – розповідає Наталія Ігнатьєва, 42 роки. Отримала другу премію за п'єсу "Вирій". Грошовий еквівалент нагороди – 5 тис. грн. – Героїня розгублена. Належить до того покоління, яке не знайшло себе. У "сірій зоні" зустрічає жінку-військову і двох родичок воїнів АТО. Учотирьох спілкуються про особисті драми, які виникли через війну. Очищаються через сповіді.
20:10
– Галицький король Данило їздив в Орду і відмовив хану Батию в союзі, – розповідає 49-річна Лариса Ніцой. Разом із чоловіком Андрієм написала сценарій мультфільму "Король Данило: Русь проти Орди". Отримали першу премію в категорії "Анімація" і 8 тис. грн. – Кочівники після того його відпустили. Бо поважали Данила.
Титул короля він отримав із рук Папи Римського, не будучи католиком. Показуємо, як Данило будував відносини на кордоні двох цивілізацій – азійської та європейської. І як його й там, і там поважали.
Мій чоловік – кандидат історичних наук, – продовжує Лариса Ніцой. – Постійно йому казала: сідай вже напиши дітям підручник. Це ж неможливо – читати, що в школах учать. Сценарій про короля Данила писали, коли він був на лікарняному. Нам із донькою й сином сподобався п'ятий варіант. Однак, коли мультик уже створили, вигадали ще купу сюжетних ліній. Хочемо робити продовження.
До дружини підходить 54-річний Андрій Ніцой у чорній вишиванці.
– Орда – це не лише кочівники, – зауважує. – Її не було би без зрадників із княжої верхівки й київських ізгоїв, які створили Ростово-Суздальське князівство і були вороже налаштовані до своєї праматері.
21:00
– Дайте, прошу, з Василем сфотографуватися! Це мій сусід із Лісового масиву! – кричить сивий чоловік журналістам, які обступили письменника 67-річного Василя Шкляра.
Тягне його за руку до банера "Коронація слова". Фотографуються. Письменник вертається.
– Пане Василю, а хто це вас украв?
– Не знаю. Мені не важко, людині приємно, – каже. Візерунок його вишиванки нагадує свастику. – Ніхто про зображення не питає. Тільки дивляться з підозрою. Певно, думають: "Що це за націонал-фашист?" Сорочку вишила для мене пані Рая – дружина сотенного УПА Мирослава Симчича. Він знищив півтисячний батальйон НКВС, який ішов у Карпати боротися з бандерівцями. 32 роки відсидів і зараз живе в Коломиї на Івано-Франківщині. Візерунок – це сварга, елементи Чорного сонця. Наприкінці третього тисячоліття до Різдва Христового Земля входила в Сварогову ніч. Насувалися важкі часи. Тоді верховні волхви розповіли своєму племені таємницю сакрального знаку – Чорного сонця. Воно забезпечувало зв'язок із предками і додавало сили в час випробувань. Горе було тому, хто не чув голосу предків. Чорне сонце спалювало йому душу.
Мине багато часу – і цей знак з'явиться на шевронах полку "Азов". Вони першими пішли на Донбас обороняти країну. Пам'ятаємо їх "чорними чоловічками". Ці хлопці добре знають свою історію. Написав про них книжку "Чорне сонце".
Шкляр підкурює нову цигарку.
– Війна висвітлює людські характери, – продовжує. – Ті, кого ми не помічаємо у звичайному житті, в особливих умовах стають на повен зріст. Мене запитували, чи є в нашому суспільстві такі люди, як герой мого роману "Чорний ворон". Казав, що їх нема. Винищили на генному рівні. Однак уже передчуваю їхню з'яву. Побачив схожих хлопців на Майдані. Дехто приїжджав із моїми книжками. Брали позивні з імен героїв. Потім їх показала війна.
До письменника підходить дівчина у вишитій синій сукні й вінку з ягід. Говорять про конкурси попередніх років. Зачіпають тему обмеження на ввезення російської літератури.
– Російська література, особливо попсова, цікавила людей, які мало що знали про свою, – зазначає Василь Шкляр. – Відійшла не через заборони, а за відсутністю запиту. Хто хоче – знайде. Мотлох на Петрівці досі продають. Але його стало менше. Українська література відчула свіже дихання.
У 1990-х була криза. Радянські видавництва закривалися, а нові не навчилися працювати в ринкових умовах. Мало писали, бо видавати цю літературу було ніде. Потім з'явилося харківське видавництво "Клуб сімейного дозвілля", у Львові – "Видавництво Старого Лева", у столиці – "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Виникла конкуренція. Тоді й література наша показала майстрів.
Андрія Куркова, Оксану Забужко, Сергія Жадана видають за кордоном. Однак їхні книжки не мають великого резонансу. Наша країна мало кому цікава. В Україні ж друкують зарубіжних авторів, значно слабших за наших. А всі в захваті. Ми звикли схилятися перед іноземним. Думаємо, що там не може бути бездарного чи посереднього.
21:30
– Український ринок активно надолужує пропозиції в книжковій продукції, яку завозили з Росії, – каже колишня член журі 34-річна Юлія Джугастрянська. – Раніше майже в кожному жанрі могли сказати: хороші книжки перекладні. Насамперед, це стосувалося прикладної тематики, бізнес-книжок, мотиваційних. Зараз їх пишуть в Україні. Трапляються лише поодинокі переклади економічної, культурологічної літератури.
Виходять праці про український бізнес – і це крок уперед. Коли пропонували читачеві перекладну мотиваційну літературу, виникало питання: наскільки вона близька до наших реалій. Зараз дедалі більше українці пишуть про свій досвід. Наприклад, "Приватна історія" про Приватбанк вийшла цьогоріч у видавництві "Брайтбукс". З'являються українські герої – підприємці, військові. Виходять написані професіоналами книжки про спорт – наприклад, спогади футбольного голкіпера Олександра Шовковського.
"Коронація слова" розширює масив якісної літератури, – додає Юлія Джугастрянська. – Твори Люко Дашвар, Галини Вдовиченко, Людмили Іванцової, Ірен Роздобудько створили альтернативу масовій літературі, яка завозилася з Росії. Почасти це любовні історії, психологічні. Загалом розповіді про стосунки.
Багато творів на історичну тематику. Часто використовують шаблонні теми: Київська Русь, козаки, визвольні змагання. Інші періоди лишаються поза увагою авторів. Наприклад, українська шляхта, буржуа ХІХ століття, епоха меценатів – Терещенків, Ханенків.
Період Австро-Угорської імперії почали розробляти Наталка Сняданко, Софія Андрухович, Вікторія Амеліна. Сподіваюся, з'явиться біографія Юрія Дрогобича – першого ректора університету в італійській Болоньї (українець керував найстарішим університетом Європи в 1481–1482 роках. – Країна).
21:45
– Я в експертах "Коронації" з 2015-го, оцінюю кіносценарії, – каже 33-річна Олеся Моргунець-Ісаєнко.
Фотографується біля червоного постера премії.
– Цьогоріч вразили всі три переможці. "Ім'ярек" Сергія Баженова – це український вестерн. Зроблений за шаблонами американського. З самого початку є відчуття, що опинився на Дикому Заході. Хоча події відбуваються у вигаданому містечку на Галичині в 1920-х. Поляки й росіяни тероризують населення. У центрі – месник-одинак Ім'ярек. Так називають людину, коли хочуть відслужити заупокійну месу, але не знають імені. Вигадує хитрий план, налаштовує загарбників один проти одного. Гарно прописані типажі, особливо священик, який на світ дивиться негативно, та оптиміст трунар.
Останнім часом пропонують чимало сценаріїв про війну на Донбасі. Однак про теперішні події писати складно. Добре вдалося хіба що Наталі Ворожбит у "Кіборгах". Сценарії виходять пропагандистські, подібні до радянських. Не вдається розкрити образи, бракує драматургічної побудови історії, розвитку персонажів. Більшість героїв – картонні. Навіть позитивний мусить мати різні сторони. Мало сюжетів, де історія несподівано докорінно змінюється. Також – щирих, болючих речей, коли автор пише від себе, про власний досвід.
Сподобався сценарій "Митар", який не отримав премії, – продовжує Олеся. – Розповідає про шахрая-податківця. За наказом керівника трусить підприємців, стягує з них мзду. Втягує в історію дружину і таксиста, який їх підвозить. Добре було б зробити з нього комедію про наше сьогодення.
22:15
Член журі 53-річний Віктор Разживін за столиком відпиває зі склянки апельсиновий сік.
– Досі багато літератури завозиться з Росії, – говорить. – На "Книжковому Арсеналі" підбивали підсумки. За цей рік ввезли близько 10 тисяч найменувань тамтешніх видань. Щоправда, вони суттєво подорожчали. Популярна й перекладна російськомовна література. Коштує в межах 350–500 гривень. Відносно недорогою лишається російська класика.
Рішення про обмеження ввозу книжок із РФ пожвавило ринок. Очолюю книгарню "Є" в російськомовному Слов'янську на Донеччині. Діти беруть українську книжку – якщо класно видана. У перекладних творах найперше спрацьовує прізвище автора. Американця Стівена Кінґа і британку Джоан Роулінг залюбки читають українською.
Однак сучасна вітчизняна література провисає. Автори мало відомі читачам. На зустрічі з письменниками, які приїздять на Донбас, зазвичай приходять ті, хто їх і так знає. А от жанри стали більш структурованими. Варіант "про все пишу потрошку" почав відходити.
Розвивається історична проза. Їй властива повчальність. Українське суспільство потребує таких дороговказів. Вважається, що подія стає історичною через сто років – отже, зараз на часі опис 1917–1921-х. Через 20 років – буде Друга світова. Є зацікавленість українською фантастикою. Користується попитом серійний детектив.
Відзначив роман харків'янки Юлії Ілюхи "Східний синдром", – продовжує Віктор Разживін. – Люди, яких війна зводить в окопі, пізніше зустрічаються на мирній території. Україну на Донбасі захищають не лише ті, хто давав присягу. Часто йдуть на війну за покликом серця. Як головна героїня, яка не має українського громадянства. Їм потім складно пристосуватися до мирного життя. Заново звикають, що рішення приймають не за допомогою зброї. Авторка три роки була волонтером – возила допомогу на фронт. Один із героїв роману говорить фразу, яку можна відчути в кожному творі про війну німця Еріха Марії Ремарка: "Війна – сука".
2 
35413
Коментарі