"Іноземцю вдалося вловити дивну матерію одеських ландшафтів і світосприйняття"

22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA завершився 13 червня. Протягом восьми днів у столичних кінотеатрах "Жовтень" і Kino42 й на онлайн-платформі Docuspace показали 71 фільм із 38 країн. Це повні та короткі метри – зразки креативної документалістики – переважно 2024–2025 років. Серед них було 15 українських стрічок.

 

– Конкурсна програма "Docu/Україна" щороку стає потужнішою. Складається враження, що ми розбалувані великими прем'єрами. Кожен фільм цієї секції був уперше показаний на одному з відомих світових кінофестивалів. А ключова тема – це війна та її наслідки для нашого суспільства, – каже програмерка Docudays UA Ольга Сидорушкіна. Розповідає про п'ять стрічок національного конкурсу, а також три ­улюблені картини з інших програм

"Зшиті кроки" – режисерка Аліна Максименко, Польща, 2024, конкурсна програма "Docu/Україна"

На початку повномасштабного російського вторгнення режисерка Аліна Максименко опинилася на самоті в Ірпені на Київщині, відновлюючись після операції, з ногою в гіпсі. Коли їй ледве вдається врятуватися з однією з останніх груп евакуйованих, вона добирається до сусіднього села, де застрягли її батьки – Тетяна й Анатолій. Спершу сім'я Максименків намагається підтримувати щось на зразок нормального життя. Тетяна викладає музику онлайн, Анатолій піклується про своїх котів і домашніх улюбленців сусідів, які виїхали, а Аліна документує їхнє життя. Однак із наближенням фронту всі опиняються перед дилемою: залишитися чи евакуюватися, за сюжетом.

– Це повнометражний дебют, перша велика документальна робота режисерки, – каже Ольга Сидорушкіна. – Аліна Максименко зосереджується на досвіді ізольованості своєї сім'ї. Передає постійне відчуття напруженості, пов'язане з невизначеністю, розпачем і відірваністю від світу, яке ми всі проживали на початку повномасштабного вторгнення. Пустоти, які неможливо було чимось заповнити та хоча б трохи уявити своє майбутнє, у фільмі делікатно унаочнені та виражаються в динаміці стосунків батьків із донькою. Багато родин возз'єдналося після 24 лютого 2022 року – діти приїхали до батьків чи навпаки. Ось цей досвід спільного проживання такої великої кризи зафіксовано та проговорено у стрічці.

"З любов'ю з фронту" – режисерка Аліса Коваленко, Польща, Україна, Чехія, 2025, конкурсна програма "Docu/Україна"

 

У лютому 2022 року режисерка Аліса Коваленко приєдналася до штурмового підрозділу Української добровольчої армії та чотири місяці перебувала на передовій, на київському й харківському напрямках. Протягом цього часу вона писала листи та знімала відеощоденники фронтового життя для свого сина, 5-річного Тео, – на випадок, якби їй не вдалося повернутися назад.

– Це унікальний щоденниковий портрет із зони бойових дій. Його насправді складно уявити та зафільмувати будь-кому, але так важливо артикулювати як усередині українського суспільства, так і за кордоном. Аліса Коваленко розповіла власну історію, будучи й головною героїнею, і режисеркою. Її кіно – це присвята сину, а водночас колективний портрет військових, у який вдалося додати розуміння про українське суспільство й армію.

"Стрічка часу" – режисерка Катерина Горностай, Україна, Люксембург, Нідерланди, Франція, 2025, конкурсна програма "Docu/Україна"

Фільм досліджує нинішнє функціонування українських шкіл в офлайн- та онлайн-форматах – біля фронту й у тилу. Без інтерв'ю, закадрового тексту та реконструкцій показує, як війна впливає на повсякденне життя учнів і вчителів.

– Мені подобається делікатний тон, який уміє утримувати Катерина Горностай. Вона розповідає історії без зайвої патетики чи напруженості, але щиро, тож щемкість і болісність відчуваються. Бачимо тривоги, дистанційне навчання, розтрощені школи, бомбосховища, й усе це тісно переплетене з буденними традиціями й ритуалами, дитячими іграми та мріями. У стрічці немає якогось одного героя. Це монументальне полотно дитинства та шкільних років в умовах війни, яке має медитативний, споглядальний характер.

"Пісні землі, що повільно горить" – режисерка Ольга Журба, Україна, Данія, Швеція, Франція, 2024, конкурсна програма "Docu/Україна"

Аудіовізуальний щоденник занурення України у прірву війни, відзнятий протягом перших двох років повномасштабного вторгнення. Фільм складається з місць, людей, діалогів, звуків і тиші, що поволі розкривають хронологію нормалізації відчуття війни в суспільстві та прагнення нового покоління українців уявити майбутнє.

– Це уважне, мовчазне спостерігання за тим, як українське суспільство проживає повномасштабну війну. Від шоку та перших тривог до того стану, коли починається гірке звикання та з'являється той самий War-life balance. Це кіно про крихку буденність, близькість, втрату, втому, віру та гідність українського народу. Історії, які знімає невидима камера Ольги Журби, мабуть, є тими, які маємо запам'ятати, постійно повертаючись до них, тим самим лікуючи себе.

"Мілітантропос" – режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий, Україна, Австрія, Франція, 2025, конкурсна програма "Docu/Україна"

Фільм досліджує досвід війни крізь призму спільного й індивідуального – тих, хто змушений тікати, хто бере до рук зброю, хто втрачає дім або залишається жити серед руїн. Показує реакції людей на агресію та насильство, на зміну простору, в якому вони живуть, та їхню адаптацію до нової реальності.

 

– Це кіно про людину військову. Ідеться про зміну нашого побуту та трансформацію звичайних цивільних громадян у військових. Про те, як війна повністю інтегрувалася в наше життя. Ховається як у трагічних моментах, так і в безцінних моментах краси.

"Листи до Хави" – режисери Наджиба Нурі та Расул Нурі, Франція, 2024, конкурсна програма "Docu/Світ"

Історія трьох поколінь хазарейських жінок з ­однієї родини в Афганістані. Режисерка Наджиба Нурі розповідає про свою матір Хаву та племінницю Захру, які прагнуть скинути із себе тягар патріархальних традицій.

– Перший із моїх особистих фаворитів цьогорічного фестивалю – це французький фільм афганської режисерки. Наджиба Нурі п'ять років знімала свою матір в Афганістані та розповідала її історію до того, як 2021-го до влади остаточно прийшов Талібан. Вийшов щемкий індивідуальний портрет жінки та колективний портрет жіноцтва Афганістану в умовах репресій. Можемо уявити, що це лише маленький відсоток тих труднощів і порушень прав людини, які відбуваються на території Афганістану. Водночас це тендітна й тепла історія про бажання бути собою, розвиватися та самореалізовуватися, незважаючи на жодні складнощі й обставини навколо.

"Моя золота дитина" – режисер Маартен де Шуттер, Нідерланди, 2025, конкурсна програма "Docu/Світ"

Режисер Маартен де Шуттер за 10 років після вбивства матері – нідерландської активістки в галузі боротьби зі СНІДом, антропологині й феміністки Мартіни де Шуттер – намагається відновити втрачені спогади про неї.

– Інший мій фаворит – це знову щирий, теплий, інтимний портрет матері. Мати Маартена де Шуттера загинула в авіакатастрофі малайзійського боїнга 17 липня 2014 року. Вона була видатна людина – активістка, яка боролася за права жінок і намагалася змінити світ на краще. На жаль, ця трагедія забрала її життя, коли Маартен був іще підлітком. Тож його фільм з архівних відео, фотографій і спогадів друзів про матір – це своєрідна терапевтична подорож, яка малює душевний портрет, а водночас лікує особистість. Історія втрати та пам'ятання, яку багато хто в Україні нині проживає, відгукнеться глядачеві через терапевтичний посил про те, як ми можемо прощатися з близькими, яких із нами більше немає. Після стрічки є світле почуття любові та суму.

 

"Санаторій" – режисер Гар О'Рурк, Україна, Ірландія, Франція, 2025, позаконкурсна програма "Рідкісний ресурс"

Фільм розповідає про оздоровчий центр "Куяльник" в Одеській області, відомий лікувальними грязями. Показує працівників і відвідувачів санаторію протягом одного літа в умовах повномасштабної війни.

– Ще один мій фаворит – "Санаторій" ірландського режисера Гара О'Рурка. Ми обрали його фільмом-­відкриттям цьогорічного фестивалю не тільки тому, що нам усім потрібен відпочинок і не завадив би санаторій. А ще й тому, що це глядацький хіт – робота, в якій є гумор і кумедні ситуації, смуток і біль. Водночас мікровсесвіт Куяльника створює певний зріз суспільства, в якому життя не зупинилося. Але стрічка не намагається бути дидактичною, радше веселою та дивакуватою. Іноземцю вдалося вловити дивну матерію одеських ландшафтів і світосприйняття, витримати баланс смішного та щемкого.

×