Переможцем "Дитячої книги року Бі-Бі-Сі" стала повість Андрія Бачинського "140 децибелів тиші". Юний музикант Сергій втрачає слух в автомобільній аварії. Також гинуть його батьки і сестра. Дія книжки відбувається в інтернаті для дітей із вадами слуху, куди потрапляє герой. Персонажі мають реальних прототипів з інтернату в Калуші на Івано-Франківщині
– Це радикальна антитеза до фільму "Плем'я", – розповідає про свою книжку письменник Андрій Бачинський, 47 років. – Фільм дивився недавно, трохи мене прошиб – бо я не так це все бачив. Не так чорно, як у стрічці. Але й не біле. Найбільша моя претензія до "Племені" – що наприкінці немає промінчика. Без промінчика нема змісту жити. У книжці не аж така ідеальна розв'язка. Але все-таки показано, що може бути добре.
У 1990-ті ситуація в інтернатах була жахлива. Вихователі ходили на базар, у продавців випрошували крупи, цукру – щоб погодувати дітей. А хто торгує секонд-хендом – щоб дали якийсь одяг. Зараз усе дуже змінилось. Мені навіть дорікали, що занадто ніжно показав це місце.
Калуш – невелике місто, виріс у ньому. Тоді було дев'ять шкіл, з них дві – для глухонімих дітей. Мимоволі перетиналися і спілкувалися. Головну героїню мені показали. Діти такі всі світлі, добрі. А та дівчинка – було видно, що над нею щось висить, хмара. Мені розповіли її історію. Вона навіть страшніша, ніж у книжці. Зараз ця дівчина в 10-му класі. У книжці ж вона маленька, змінив ім'я і зовнішність. Але персонаж – абсолютно правдивий.
Носився дуже довго з ідеєю. Але як тільки почув історію про цю дівчинку, приїхав додому – і воно вже мене так чухало, що за два тижні написав.
Важко працював із мовою героїв. Вивчив дактиль – їхню абетку глухонімих. У них – неметафорична мова. Але тим вона дуже щира. У нас хочеш сказати людині щось неприємне – то це можна закамуфлювати гарними словами. А тією мовою так неможливо. Треба говорити або погано, або добре. Якщо сказати дівчині "ти – моє сонечко" – вона не зрозуміє, про що йдеться. Чи вона жовта, чи кругла, чи гаряча.
1 
1
Коментарі