Львів перетворився на туристичну повію, гіршу за Амстердам

ЯК ПРОВІВ ТВОРЧИЙ ВЕЧІР ТА РАНОК ПІСЛЯ НЬОГО ХУДОЖНИК БОРИС БЕРГЕР. 21 ТРАВНЯ В КИЄВІ ВІН ПРЕДСТАВИВ П'ЄСУ "ОСТАННІЙ ДЕНЬ БОРИСА ВІАНА" У РЕСТОРАНІ "ДИВАН". АФІША ВЕЧІРКИ НА ЗАВЕРШЕННЯ ПОЕТИЧНОГО ФЕСТИВАЛЮ "КИЇВСЬКІ ЛАВРИ" МІСТИЛА ГРИФИ "ДЛЯ ІЗБРАННИХ" ТА "18+"

ВЕЧІР

– Самое главное, что здесь происходит, – это экзистенциальная пьянка друзей, – у рожевих шортах і шльопанцях Борис Бергер на сцені чухає голову відламаною рукою радянської ляльки. – Последних могикан, которые сидят за первыми столиками. Прошлый раз я сюда приезжал Кузю хоронить (лідера гурту "Брати Гадюкіни" Сергія Кузьмінського, який помер у серпні 2009го від раку горла. – "Країна"). Очень нехороший был предлог. А сейчас, пока все еще живы, – подходите, пробуйте винницкое сало и львовский самогон. И радуйтесь жизни, потому что щас начнется серьезная, бл…дь, интеллектуальная программа.За першим столиком гостям із 3літрової банки наливають самогон. На тарілках – тонко нарізане сало з прорістю. Це частування від львівського музеюресторану "Сало", арт­директором якого є Борис Бергер. Дарують часопис "Сало", на обкладинці – оголений художник і драматург Лесь Подерв'янський затискає зубами сало на шампурі. Неподалік сидить і сам митець.– Самая красивая грудь Киева, – вітає Бергер супутницю Подерв'янського, 34-річну художницю Катерину Радянську.

– Разрешите вас посадовить.Доки Бергер опікується високою білявкою, зі сцени лунають танго й елегантний жіночий вокал.– Я влюбилась, была послана штанга. Теперь танцую на шпильках танго, – перехиляє мікрофон радіофедуча й співачка Соня Сотник у короткій чорній сукні.

– И беру на гоп­стоп сексшопы – это мой эротический опыт.– Нам хотелось создать такое парижское аккор­деонное состояние, – обіймає Соню після виступу Бергер. – Cпасибо, что ты это начала.– Я еще не начала, это был check (перевірка звуку. – "Країна").– Да, – погоджується Бергер.

– Все, что с нами происходит, – это check. Сегодня мы будем представлять спектакль "Последний день Бориса Виана". Был такой французский чувак, джазист. Его любовница ушла к Сартру. Он такой дико крутой молодой писатель, играл джаз на клавишах, на гитаре. Под псевдонимом Селиван, будто он американец, написал два романа типа "Я приду плюнуть на ваши могилы" и "Уничтожим всех уродов". Чтото он неправильно оформил – и супруга ушла к Сартру. Был страшный скандал. Романы дико проконали, но бабла он так и не получил. В результате умер на премьере своего первого фильма от разрыва сердца. Крутейший чувак – типа Высоцкого.Бергер обіцяє "документальний театр". Ролі виконують гості. Всі учасники – напідпитку. У піджаку поверх футболки, шортах і шльопанцях до мікрофона виходить 52-річний Олександр Ройтбурд. Він належить до десятка найдорожчих художників України.

– У меня комплекс неполноценности. Все писатели, все поэты – а я только кисточкой махаю. Отстой, – художник зібрався вперше прочитати свій вірш.

– Он про очень непростые отношения с девушкой. В 2001 году написал, а помирились с ней пару месяцев назад. Стихотворение это – плод глубокого авторского переосмысления вершин русской классики.– Как больно, милая, как странно, – читає Ройтбурд вірша, який складається з класичних рядків, перемежованих приспівом "И вот такая вот х…ня".

– А у меня такая вот х…ня все время, – підходить Бергер.

– Он все дороже и дороже картины продает, а я – все дешевле и дешевле.

РАНОК

У вчорашніх рожевих шортах і чорних окулярах зі стразами об 11.26 Борис Бергер закурює на балконі заміського готелю "Пролісок". Перепрошує за сиплуватий голос, бо "простудився в поїзді вашем этом". На початку змішує українські та російські слова, зрештою переходить на російську.– Вчора була дуже приємна для мене картина. Ну, ви розумієте, шо сучасне мистецтво – це така х…ня страшна, такий отстой. Усі туди лізуть, від FEMEN до Pussy Riot. Настав час суцільних профанацій.

Сучасне мистецтво завжди було "х…нею" чи лиш недавно стало?

– З часів да Вінчі, художники шукали нові форми. Баха й Вівальді відкрили за 200 років після смерті, Ван Ґоґ за життя не продав жодної картини. І ми – кожен сам собі Модільяні – тягнемо лямку. Вчора зібралися ті, кому хороша освіта і внутрішня відповідальність не дають халтурити. Були Олександр Кабанов – директор поетичного фестивалю "Київські Лаври", чи не найбільшого в Європі. Лесик Подерв'ян­ський – батько українського суржика й усієї сучасної культури. Саша Ройтбурд – один з останніх живописців, який посправжньому вміє змішувати фарби й наносити їх на полотно. Боря Бергер, у якого вдома написали пісню "Чуваки, всьо чотко", – теж не остання людина, режисер за освітою.

Ви сказали вчора "Москва покрыта пробками и сумасшедшими деньгами". Гроші псують мистецтво?

– У Києві – краще, ніж у Москві. М'якше, добріше, дешевше, кайфовіше, щиріше, чесніше. І затори й ціни удвічі менші. В Москві сходити вдвох на каву коштує 50 доларів. Уяви: я – студент, закохався в дівчину гарну – де мені щодня брати 50 доларів? І це лише кава й два кекси. Художники там живуть дуже погано. У мене триває безкінечна срачка з Маратом Гельманом. Він каже: "Я – російський галерист номер один". Раз так – покажи нам свого Енді Воргола. Покажи хоч одного художника, якого ти зробив мільйонером. Ні! "Сині носи" й Авдій ТерОганян ледве зводять кінці з кінцями.

Чому в Росії художник не може стати мільйонером?

– Куратори погані. Є й хороші – типу Свіблової, Овчаренка, Салахової, того ж Гельмана – але й вони не зробили того, на що ми розраховували.

Як із цим у Німеччині?

– Там вони всі аматори. Галерея як створюється? Виходить красуня заміж за 60річного мільйонера в четвертому поколінні й каже: "Хочу галерею". Він: "Ну, добре. Давай, Брігітта, зробимо галерею, пару виставок. Привеземо Мунка, поляків якихось – хто там найвідоміший?" На першій імпрезі всі подруги й друзі купили по одній роботі. На другій – просто побухали. На третій чоловік каже: "Знаєш, мила, я підрахував сімейний бюджет і або ти хочеш зараз на Багами, або – галерею". Вона: "Я хочу на Багами". А тут поряд опиняється подруга: "Я хочу галерею. Продай". І вся ця історія повторюється по колу. Проходиш усі ці дев'ять кіл пекла і розумієш, що нічого це тобі не дає. Як сказав покійний друг Кузя: "Ми надто старі, щоб кривлятися перед цими п…дарасами". Є рівень, де картини продаються за 50–100 тисяч євро – у Кельні, Берліні. Там уже йдуть ігри між мільйонерами. Туди приїжджають і художники з України, такі як Ройтбурд, Подерв'янський.

Перед смертю ви провідували Сергія Кузьмінського з "Гадюкіних".

– У Німеччині кажуть: "Ми подивимося на всі твої тромбоцити". І якщо там щось не в нормі – не почнуть лікувати, доки не виправлять. А тут ти забашляв тищу баксів – тобі як укололи якусь х…ню – і після того нирки разом відмовляють. Одне лікують, а інше вбивають, їм по…уй. А в Кузі був невилікуваний гепатит С. У військовому госпіталі в Києві як влили дозу гепарина й інтерферона – у нього просто згоріло все зсередини. Кузя добре тримався, за два тижні до смерті ми у нього горілку пили. Хоча, мабуть, інакше витри­мати біль було просто неможливо. А ще він цілодобово гостей приймав. Ми були одні з останніх. Пробули з ним півдня, тоді зайшли всі музиканти "Гадюкіних" – і більше він уже нікого не приймав. Хімія пройшла углиб, слизова спалена, говорити не виходило. Був за крок від смерті.

Як познайомилися з Кузею?

– У 16 років біля Оперного театру. Там зустрічались перші львівські хіпі. Якось однокласник каже: "Ходімо, познайомлю тебе з найкрутішим хіпі в місті. Звати Кузя, і зараз ще Гамбург прийде". Той – бас­гітарист Гадюкіних із першого складу. І от підходять ці двоє богів. У Кузі, коли приймав більше п'яти кубів, очі ставали блакитніблакитні. Ще й хаєр до ліктів. От і подружилися. Дні народження святкували разом, бо в мене 24 вересня, а в нього – 3 жовтня. Об'єднували на два тижні наші наркотичні й фінансові ресурси.Тоді Кузя з Гамбургом якісь блюзи писали для себе. А у 1980-х, як усі вже по разику відсиділи, Кузя почав робити гурт "Брати Гадюкіни".Ще у центрі міста була "скульожка", або ж "музична біржа", – на центральній площі біля готелю "Інтурист". Збиралися людей 50–60, пили каву й пиво, і нас наймали на різні весілля.Так сформувалися кілька команд, що дуже добре грали. Але Кузя робив щось зовсім нове. Для України він і його група – як The Clash для Британії. Гурт, через який не соромно за країну. Бо це – справжній рок­н­рол.А невдовзі виявилося, що треба якось виживати. І ти, рок­н­рольщик рівня Елвіса Преслі чи Міка Джаґґера, співаєш на корпоративі між якоюсь Олесею й Пи…досею. Не було крутих продюсерів, які б їх розкрутили.

Чому така тусівка виникла у Львові?

– У Львові в той час була відлига, класна атмосфера. Було кілька кафе, де збиралися всі: музиканти, батяри, українці, євреї, поляки. Ми тоді вже трохи підросли – я почав оформлювати спектаклі в Будинку актора, Кузя став лабати в "Гадюкіних". Потім настала незалежність, і ми в неї так, бл...дь, вірили. А виявилось, що ніх…я. Легше й краще жити не стало. А всі, хто загрався в наркоту й бухло, повмирали.

Коли зрозуміли, що краще не стало і не буде?

– Побачив, що рагулі зайняли всі посади й місця – мені стало хріново, і я звалив у Москву. І Кузя так само. Там ми старалися суто заробляти: накосив бабла й сидиш удома з коханою. Тусівки вже не було. І якось Кузя вирішив: "Індіанець усе сказав, лишилися тільки вібрації. У мене нові хімічні наркотики – робитиму психотранс. Не хочу більше рок­н­рол". Як він це сказав – почалися проблеми зі здоров'ям. Бог – не фраєр, він слідкує. Не треба було йому цього казати.

А львівське середовище просто розсипалося?

– Так, усі повиїжджали. Архітектурно й історично Львів створений для міщанина. Коли поїхали всі поляки, євреї й росіяни – місто заповнили мешканці довколишніх сіл. Що робить міщанин? Іде до перукаря чи до колєги випити "по 50 грам" у кафе, одягає новий капелюх, щоб із кобітою пройтися центром. Селянин того всього не розуміє. І Львів дуже сильно змінився. Наша тусівка, яка тримала центр міста, втратила свої позиції. Прийшли бандюки – спочатку романтичні. Тоді їх повбивали, і менти з кадебістами все поглинули.У мене був відеосалон і відеопрокат. Приходить податковий інспектор, набирає з мисочки горішки, кладе їх до внутрішньої кишені піджака. І каже: "Здайте мені нормально документи, будь ласка". Я: "Бухгалтер, іди сюди, напиши йому нормально документи!" – "Та я вже два рази йому їх писала, він не приймає. Він хоче бабла, тупо хоче бабла! Іди дай йому". – "Так нема бабла, ми ж нічого ще не заробили!

"Нинішні бандюки як змінилися?

– Донецькі поступово забирають під себе все. На ключових місцях уже всі "свої".А Львів перетворився на туристичну повію, гіршу за Амстердам. Улітку ввечері центром не пройти. Натовпи, сто тисяч кафешок. Всюди – місце для заробляння грошей. Ідеш – ще вчора тут був "Грандготель", в якому сидів твій дядько, а сьогодні там уже якісь рагулі правлять бал. Хоча, коли я відкривав "Сало" – уперше побачив нове покоління. Дівчата, яким по 22–25 років, і хлопці такі ж. Нові, але вже розумні. Мені їхня тусівка дуже сподобалася. Сподіваюсь, якщо їх не заб'ють і не загноблять – вони зроблять щось таке ж цікаве, як "Гадюкіни" чи "Океан Ельзи".

У ГОТЕЛЬНИЙ НОМЕР ЗАХОДИТЬ ЛЕСЬ  ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ. Бергер підскакує на стільці:

– О! До мене прийшов мій батько й учитель!

– Та тобі б лише пи…діти, – каже Подерв'янський.

– Пішли бухать.

– Тут молодь сидить. Я спробував інтелігентно пояснити, що відбулось у Львові.

У Німеччині вам вдалося знайти коло своє?

– Німеччина – це такий пансіонат типу будинку престарілих. Там ми вже просто відпочиваємо.

Як розвиватиметься ваш проект "Сало"?

– Там зараз іде боротьба між музеєм і рестораном. Власників розумію: гроші – це пальне, без якого нічого не буде. Але якщо грамотно вибудувати культурну політику – грошей буде більше.

×