У конкурсній програмі "Особливий погляд" 72-го Каннського кінофестивалю бере участь український фільм "Додому". Це повнометражний дебют режисера 26-річного Нарімана Алієва. Про роботу в картині розповідає виконавець однієї з головних ролей Ахтем Сеїтаблаєв, 46 років
Мій герой Мустафа живе в окупованому Криму. Приїжджає в Київ забрати молодшого сина-студента Аліма. Разом мають відвезти додому тіло старшого сина й поховати за ісламським обрядом. Він загинув на війні. Слово "Донбас" не звучить. Але й без цього зрозуміло, що це за війна.
Прочитав сценарій і вперше в житті напросився на роль. Тричі приходив на проби. Режисер Наріман Алієв бачив батька дорослішим. Хоча Ремзі Білялов (виконавець ролі Аліма. – "Країна") справді міг бути мені сином. Моїй старшій доньці 24 роки. Запросив свого гримера, аби допоміг задовольнити режисера. Коли почалися зйомки, одночасно відчував хвилювання і вдячність. Бо це надзвичайний драматургічний матеріал, який розпочинається із занурення в досить локальну історію традиційної кримськотатарської сім'ї. Дуже по-справжньому передає характер стосунків. Історія певною мірою нагадує мої взаємини з батьком.
Наша сім'я приїхала із Середньої Азії у Бахчисарай 1989 року. Я через 11 днів після випускного в Узбекистані прилетів у Крим. Приблизно через місяць вступив на актора в Сімферополі. Це був спеціальний курс. Набрали тільки кримських татар. Мали потім увійти до складу трупи кримськотатарського театру. Його відроджували актори, які працювали в ньому ще до Другої світової війни.
Кримськотатарські родини переважно патріархальні. Навіть якщо дружина керує, ніколи цього не продемонструє, тим більше сторонній людині. Це – табу. Слово батька – закон. У цьому, з одного боку, – міць: традиції, фундамент, система координат. А з другого – багато негараздів відбувається. Знаю це з власного досвіду, коли не можеш поговорити з батьком про щось тобі важливе. Не про політику, а просто сказати, що закохався. Уперше така розмова з батьком відбулася, коли мені виповнилося 20. Майже як моєму молодшому сину по фільму. Я сказав: "Мабуть, одружуюсь". Батько: "Ну, гаразд, сідай побалакаємо". Проговорили півтори години. У 20 років! Уявляєте, скільки я вже мав комплексів від того, чи батько мене любить взагалі? Чи я йому потрібен? Він був поважною людиною. Стриманий, спортсмен, дисидент. Зайвий раз не усміхнеться, не викаже ніжності навіть до дітей. Я дуже хотів, щоб він мною пишався: "Це мій син". Зараз, дякувати Всевишньому, він так каже. Тому намагаюся вибудувати свої стосунки з дітьми на території не батько–дитина, а друг–друг.
Вся ця історія у фільмі – намагання повернутися додому не тільки географічно, а один до одного. До того, що двоє найрідніших людей, яких ти найбільше любиш, – твої сини. І розумієш, що першим їхнім поштовхом поїхати з дому були якраз непрості взаємини. Бо батько, можливо, пригнічував їх своїм жорстким, авторитарним, патріархальним уявленням, як взагалі повинна жити родина.
Під час знімального періоду жодного разу не підходив до монітора. По-перше, важко й довго звикаю до свого зображення навіть на фото, а тим більше – в кіно. По-друге, "Додому" – повнометражний дебют Нарімана Алієва. Розумів рівень відповідальності і хвилювання режисера. Не хотів заважати – типу за спиною щось видивляється той, хто зняв 15 фільмів. Довірився і не шкодую.
Це була перша стрічка, де мав 15 дублів. У жорсткій розмові батько й молодший син спілкуються з невісткою – дружиною загиблого. З'ясовують, чи вона винна, що старший син виїхав із Криму. Розумів, що Наріман хоче від нас. Але коли зіграв уже з десяток дублів, починаєш не в'їжджати, де треба виправитися, аби режисер сказав "знято".
Лише нещодавно зрозумів, яких нюансів поведінки й емоцій хотів від нас режисер на екрані.
Мій герой переступає через багато чого в собі, аби наблизитися до рідної людини. Цей крок робить і син до батька.
Здебільшого дія відбувається на материковій частині України, але Крим постійно є в розмовах. Тільки у фіналі, коли герої пливуть човном через Сиваш, бачимо півострів. Зйомки проходили в Києві та області, в кількох селах Вознесенського та Троїцького районів Миколаївщини, у селі Стрілкове на Арабатській стрілці.
Канни – це можливість сказати світу про Крим. Що є такий народ – кримські татари. Що є Україна.
Матері в сюжеті немає. Лише раз проскакує: "Син буде похований із матір'ю вдома".
Поміж рядків зрозуміло, чим займається батько. Наприкінці 1980-х кримських татар, які поверталися на півострів, на офіційну роботу не брали. Це ж був іще Радянський Союз. Приходиш працевлаштовуватися, а тебе питають: за якою спеціальністю? Показуєш диплом зварника або інженера, трудову книжку. Кадровик: "Так, є вакансія. Але вам потрібно стати на військовий облік". А у військкоматі вимагають довідку, що тебе готові взяти на роботу. Повертаєшся, і кажеш про це. Дивляться на тебе, як на ідіота. Безкінечна бюрократична тяганина, а родину утримувати треба. Що робить кримський татарин, навчений довгими роками депортації? Знаходить клаптик землі, вирощує помідори, огірки. Це ставало єдиною можливістю вижити.
До окупації навіть місцеві росіяни казали, що справжній базар, різноманіття овочів і фруктів з'явилися в Криму лише з поверненням татар.
Ця роль остаточно перетворює на суперзірку
– Цьогоріч Україна представлена в Каннах, мабуть, найсильнішим фільмом із часів "Племені" Мирослава Слабошпицького, – каже кінокритик Андрій АЛФЕРОВ, 42 роки. – Режисер Наріман Алієв дебютує з якоюсь старечою мудрістю та художньою зрілістю, які невідомо звідки взялися у 26 не повних на момент фільмування років.
"Додому" – роуд-муві, виконаний у жанрі вичерпного фільму про сім'ю. Батько – старозавітний Бог. Мовчазний, з понівеченим серцем. За суворістю приховує величезну любов до синів. Це особливо впадає в око у сцені здійснення тахарату – ритуалу омовіння тіла.
Молодший син Алім – жовторотий студент, який усіма силами бажає відірватися від коріння, асимілюватися, перетвориться на анонімного європейця Нової України.
Центральна тема стрічки висловлена у його назві – сім'я, повернення додому. Автор талановито документує постреволюційну дійсність. Концентрується на драматичних взаєминах батька і сина, обмежуючи дію здебільшого простором пошарпаного позашляховика, в якому українськими дорогами трясуться батько, син і труп.
За півтори години екранного часу ці двоє переживають неймовірну еволюцію. У взаємодії один з одним перетворюються на свої протилежності. Сильний, міцної статури красень-батько до фіналу перероджується на немічного старого, а романтичний студент – на зрілого чоловіка. Син змінюється, намагаючись завершити розпочате батьком.
Сеїтаблаєва ця роль остаточно перетворює на суперзірку вітчизняного великого екрана, спадкоємця Богдана Ступки й усіх великих.
2 
35413
Коментарі