"Я пить не буду больше. Завтра на 8.45 к министру"

Як святкували 30-й день народження київського клубу карикатуристів "Архігум"

– Здесь живет немец, причем настоящий, – голова клубу "Архігум" Віктор Кудін підводить компанію з київських та санкт­петербурзьких художників до пошарпаної двоповерхівки поблизу столичного Житнього ринку.

– Заходите. Осторожно, пятая ступенька, – відчиняє художник 44­річний Олег Кох.

Другим гостей майстерні зустрічає обгорілий портрет Леніна. Темні круті дерев'яні сходи з проваленим п'ятим щаблем ведуть до майстерні. У давно небіленій кімнаті художники підходять до темної шафи з вирізьбленими ірисами у стилі модерн.

– Це про мого діда, – Віктор Кудін бере з полиці книжку Романа Коваля "Отаман Орлик". Отаман – полковник армії УНР Федір Артеменко, боровся у 1920­х проти комуністів. 62­річний художник показує друзям чорно­білу світлину, де жінка тримає дитину біля криниці. – А це я.

На столі – велика миска салату з моркви, дві пляшки горілки й одна коньяку, набір одноразового посуду. Пахне фарбами і м'ясом.

– О, как все по­немецки! – вигукує Кудін, змахуючи з густих вусів сигаретний попіл.

У нього єдиного з присутніх восьми митців на шиї пов'язаний шарф. Гості всаджуються за стіл, Кудін умикає бітлівську Come Together на повну гучність. Доки танцює, розливають горілку.

– Покормите Васю, он уже не может! – гукає хтось.

Вася – це карикатурист із Санкт­Петербурга Василь Александров. Володар понад 40 міжнародних премій. Майже весь вечір сидить мовчки. Гості з Росії приїхали на відкриття виставки клубу "Архігум" у столичному Будинку архітектора напередодні, 1 квітня.

Господар накладає в тарілки тушковану баранину й салат із зелені з бринзою й авокадо.

– В Украине много замечательных художников. Но у клуба есть двигатель, без которого он бы не смог существовать, – піднімають перший келих гості.

Договорити тост не дає "двигатель".

– За меня, это же за меня, – підхоплюється Кудін. – Вчера на открытии нашей юбилейной выставки заказали бутербродики, напитки. А мне говорят: "Витя, на хера оно тебе надо?" А я и думаю: а на хера мне это надо? Ну, 30 лет, видимо, зачем­то надо было.

Усі сміються. Нахвалюють баранину, сливовий соус ткемалі й лаваші.

– Лучше, чем в ресторане, – кажуть Коху. – В коренном немце чувствуется казах.

– Змусити людину розсміятися – це гуманно, – каже Кудін. – А ще, і ще, і ще – це архігуманно.

– "Архи" – потому что костяком клуба "Архигум" были архитекторы. Но название клуба подразумевает­таки "Архигуманизм", – згадують художники. – Друг друга узнали по рисункам, потом встретились. Однажды собрались в редакции журнала "Перец". Мы там печатались тоже, но от Совка хотели отойти. Через польский журнал "Шпильки" познакомились с мировой карикатурой.

– У "Перці" – тупі малюнки з поясненнями. Традиція з XIX століття. Вона пояснювала, з кого сміятися, але не вимагала думки. Якщо написано "Черчилль" чи "Алкоголік " – інших варіантів не було. Нова карикатура була багатошарова, змушувала думати. Гумор для неписьменних. Ми не підписували свої малюнки.

– А це Юра Головченко, він такий котяра, – представляє колегу Кудін.

53­річний Юрій Головченко сидить мовчки, хіба очі усміхаються. На його малюнках найчастіше фігурує товстий смугастий кіт. То підключає кип'ятильник до акваріума з рибкою, то висиджує яйця у гнізді з думкою про печену птицю. Або, звабивши русалку, розмірковує під дубом, як виховувати зграю кошенят із риб'ячими хвостами.

– Про Юру є експромт нашого покійного товариша Толі Казанського: "Вдали замерещился чей­то остов – Головченко съела стая котов", – артистично жестикулюючи, декламує Кудін.

Головченко усміхається й мовчить.

– То це ви? Брат цього кота вирізав, змусив перемалювати, – кажу. – А є прообраз кота?

– Подивіться на нього, він і є прообраз, – запевняє Кудін.

Головченко опускає очі.

– Был кот, – за хвилину зізнається. – Причем такой – переходящее знамя. У меня папа военный был. Кот в этой квартире до нас жил, и после нас – менял хозяев. Флегматичный, здоровый.

– Нихера себе! – перебиває Кудін. – Министр культуры позвонил и сказал…

– Что сейчас приедет? – питає інший гість із Санкт­Петербургв 63­річний Віктор Богорад. У нього великі очі та скуйовджене волосся. ­Курить цигарки одну за одною.

– Не, назначил встречу. Что вам надо, будет спрашивать. Может, скажет: вот вам зал, выставляйтесь. Нам не зал нужен, а музей карикатуры. В него нужно вложить кучу денег, точнее 2 миллиона долларов.

– А кто сейчас министр культуры?

– Новохатько.

– Новохатько? К новому музею карикатуры очень фамилия подходит.

– Багато наших карикатуристів уже пішли, – Кудін переходить на українську. – Толя Казанський, Сергій Боборикін, Юра Кособукін – геніальні люди. Ціла кімната в Толі заставлена папками з малюнками. І куди це все? Викинеться? Юра Кособукін (помер 15 січня 2013­го. – "Країна") – у нього одна кімната. А величезна бібліотека, самих призів півтисячі. Усе забите, і діти не можуть там жити. Будуть щось робити. Кудась­тудась, доки не пропаде. Куди це все викинеться? Нахера це все – скаже хтось потім. А це надбання нашого народу. Ми всі туди підемо. Хочу, аби щось залишилось. Сам маю бібліотеку, яку оцінили у півмільйона доларів. Чотири покоління збирали. Французька, німецька карикатура ХІХ століття, українська початку ХХ­го – два номери журналу "Ґедзь", весь "Перець", "Крокодил". Її вкрали й повернули. Так і не знав би, скільки коштує.

– А чого повернули?

– Міліція несподівано спрацювала. Не знали, певно, куди це дівати.

– Первым из Союза за призом меня выпустили, 1987 год, в Италию, – згадує Кудін. – Всього учасники клубу здобули понад тисячу відзнак на конкурсах карикатур у 46 країнах. – 20 пластинок Маккартни прикупил, 48 значков ­Ленина. Командировочных 30 рублей дали. Сажусь в поезд – в Маростику, с пересадкой в ­Падуе. Еду.

Ждал там на вокзале несколько часов. Возле меня: проститутка, ее сутенер, бомж с бутылками и скрипач пузатый. Сижу такой, весь independent, курю "Славутич". А скрипач – ­Marlboro и плюется. В четыре часа утра надумалось ему поиграть. И вдруг забегают бандиты, достают сутенера и начинают метелить. А скрипач боится остановиться – и на меня поглядывает. Киваю, играй. Ну, отметелили и ушли. А я дальше сижу и думаю, сука, как уехать в Маростику.

Приезжает автобус, заскакиваю в самый конец. В кармане – 30 рублей, а ехать 7 километров. Думаю, пока дойду до водителя – чуть­чуть проеду. Он жмет и жмет на кнопку: оплатите проезд, а я иду все медленней. Чувствую, большую часть расстояния уже проехали. Показываю ему рубли: мне в банк нужно. Выпустил возле банка, нормально, еще пару кило­метров. Я ему: "чувак, Маккартни в Москве стоит 5 тыщ лир, – жестом фарцовщика ­Кудін відгортає полу піджака. – Ты мне билет покупаешь, а я тебе дарю. О'кей".

Приезжаю наконец в Маростику. Организаторы с меня пылинки сдувают, первую премию все­таки взял. А награждение вчера вечером было. Захожу в гостиницу, номер люкс, выпиваю сразу же две фляжечки коньячка. Пришел в себя, фух. Ведут в ресторан, все подносят. И говорят: "Как хорошо, что вы приехали. Мы сейчас заново награждение прокрутим". Вызвали мера, телевидение. Ради меня все еще раз состоялось.

– Кто смеется? Самые бедные, – після ще кількох тостів розмова переходить із практики до теорії гумору. Кудін згадує конкурс "Північ – Південь". – Север – дорогой, сытый. А Юг – наоборот, но там как раз люди и смеются – над другими, над собой. А те, сытые? Нахер им смеяться – все нормально.

– Юмор не делится на Север и Юг. И на богатых и бедных. Он общечеловеческий. Ты хочешь есть? Я тебя пойму. Ощущение смешного вызывает нелогичность, нарушение принятого, – Вік­тор Богорад вимахує цигаркою, попіл падає йому на коліна. – Была такая карикатура: мужик висит на виселице с чемоданом. Смешно нарисовано, всем понятно. Но есть английская пословица: "Каждый несет свой чемодан", то есть у каждого своя судьба. Англичане, зная ее, по­другому воспримут карикатуру. Работаю на американцев, в газете The Moscow Times. Каждый день учусь. У них вся система образования базируется на Библии. У нас – на античности. Вот если изображу нити Ариадны – не поймут. Каждый день рисую политическую карикатуру. На меня ни разу не подавали в суд. Настоящий карикатурист должен уметь сказать, что хотел, и никого не оскорбить.

– Некоторые периоды истории мы по карикатурам лучше знаем, чем из книг. Но это одна сторона жизни. Другая запечатлена в томах таможенного ведомства, – додає хтось крізь галас.

Розмовляють усі одночасно.

– Московский профессор Карасев разделил юмор на: юмор тела и юмор разума.

– А смех от щекотки?

– Это не юмор! Это радость жизни, смех, – заперечує Кох. – Был на корейской свадьбе. Гости все в белых рубашках и серых пиджаках. Сидят кушают, ничего не пьют. Потом снимают пиджаки и начинают щекотать друг друга – и дико рады.

– Смех к карикатуре никакого отношения не имеет. Потому что когда люди смеются и когда в ужасе – те же мышцы работают, – каже Кудін.

– О, пауза. Значит, родился еще один человек, непонимающий юмор, – сміються художники, коли всі розмови на мить зупиняються.

Питаємо про цензуру в Росії.

– Как­то представительница France Press меня спросила, есть ли в Санкт­Петербурге полити­ческая карикатура, – розповідає Віктор Бого­рад. – Вы видели хоть одну карикатуру на губернатора? Нет? Какие вопросы? Тогда еще Вален­тина Матвиенко была. Жутко обидчивая женщина, безумно не любила карикатуру на себя.

– Лично ненавидела Богорада, – уточнює хтось.

– Меня – нет. Я рисовал на нее карикатуры, но печатала их Москва, а не Санкт­Петербург. Ни одна газета не осмеливалась напечатать на нее карикатуры. И цензуры у нас нет официальной.

– Redakcionnaya politika, – каже Олег Смаль з іншого кінця столу, імітуючи англійський акцент.

– Да, это теперь называется не цензурой, а редакционной политикой, – посміхається Богорад. – В 1992­м я ушел из "Смены" и стал работать в газете мафии. Был такой мужик – Берлин. Внешне похож на Ходорковского, ростом только пониже. Криминальный авторитет. Он не пил, не курил, ездил на велосипеде, – но за ним бронированный Mercedes с охраной. Его три раза сажали и три раза выпускали за недоказанностью. И вот он делает газету, приглашает лучших журналистов и говорит: "вы – независимые, пишите, что хотите. Единственное условие – когда меня посадят в четвертый раз, вы заступитесь". Газета выходила два года, начала с пяти тысяч тиража и дошла до 100 тысяч. Мальчики по электричкам бегали и кричали: "Купите газету мафии!" Называлась она "Сегодня. С утра до вечера". На первой полосе я мог печатать что угодно – карикатуры на Ельцина, Собчака – пожалуйста. Но посадили Берлина. Милиция подсунула провокатора – погорел на контрабанде. Газета заступилась.

И вот он сидит в Крестах и требует телевизор в камеру. Ему говорят: "У всех нет, почему у тебя должен быть?" Приезжает грузовик с телевизорами – и у всех в камерах появляются телевизоры. Я печатаю картинку, где заключенный говорит охраннику: "Когда я выйду, пойдешь ко мне охранником в офис?" ­Говорят, начальник Крестов вызвал Берлина к себе и сказал: "Вас все равно выпустят за недоказанностью. Но Богораду скажите, чтобы не издевался". Понятия не имею, правда это или нет, но его выпустили. Уехал потом за границу, и газета перестала выходить.

– Давайте еще по одной, – господар майстерні ставить на стіл третю пляшку горілки.

– Я пить не буду больше, – Кудін закурює цигарку й дивиться у темне вікно. – Завтра на 8.45 к министру.

Карикатура київського художника Олега Смаля присвячена темі захисту природи

Карикатури Юрія Головченка та інших художників клубу "Архігум" можна побачити у столичному Будинку архітектора до 20 квітня

×