Про життя українців у різних країнах світу розповідає 83-річний Павло Дорожинський, один із керівників Світового конгресу українців. Він був громадянином Канади, одним із керівників Організації українських націоналістів. Їздив світом, об'єднуючи українців із різних держав. У 1990-ті прийняв українське громадянство.
— США втягує в себе різні нації, кольори, мови, культури, — каже Павло Дорожинський. — Усе перемелює, і непомітно всі стають однаковими американцями. Але українці давали собі раду. Творили багато церков, школи. Німеччина, приміром, свою громаду підтримувала, присилала вчителів. А українці самі викручувалися. Безкоштовні уроки давали один одному, батьки платили за навчання в українській школі.
В Америці є проблема: батьки між собою розмовляють українською, а вже їхні діти більше говорили англійською, навіть удома. Одного разу прийшов до української церкви в Америці, а там правлять англійською.
У США до українців ставляться краще, ніж до пуерториканців. Але гірше, ніж до німців чи французів. Тільки останні 5-10 років стали вирізняти нас із-поміж росіян. Раніше всіх послів учили російської, бо вважали, що мова в нас одна.
В Америці немає багатих українців, бо ми не придатні до бізнесу. У Канаді ситуація інша. Там українці — нація інтелігентів. Наші займають посади вчителів, лікарів, правознавців. Роботящі, мають достаток, розумні, тому мають повагу. Багато українців у федеральному парламенті. Канада — країна багатокультурності. Вона підсилює розвиток культури тих народів, які проживають на її території. Клімат там подібний до нашого, тому українці добре прижилися.
Франція та Німеччина ковтають інші національності. Асиміляція проходить жорсткіше, ніж у США чи Канаді. Політика Франції така, що вони більше люблять французів. Франція ніколи не була прихильна до нас, а більше до Москви — і за середньовіччя, і за царських часів. Німеччина раніше вважала Україну за другосортну державу. Потім змінила своє ставлення, але не стовідсотково. Візьміть чемпіонат Євро-2012. Німецька збірна живе в Польщі, а грати їздять в Україну. Вони не схвалюють нашу державну політику й дотепер. Це відображається і на українцях, які живуть там.
У Словаччині 50 років тому було 300 українських шкіл. Коли ще була Чехословаччина, я вчився в Празі в українському університеті. Cьогодні менш як 30 шкіл і жодного університету. Матеріально забезпечені, як і всі в Європі, однак культурний розвиток страждає.
У Польщі українці асимілюються, меншає наших шкіл. Учителька закладу на 50 дітей виступала на нашому телебаченні. Каже, не мають підручників українською. Наш уряд не допомагає, то просила громадські організації, щоб їм подарували бодай уживані підручники.
У Румунії українці ніколи не були своїми. Румуни проти нас воювали, і досі ми їм чужі. Тепер румуни їздять на Буковину, роздають нашим людям свої паспорти, щоб потім могли казати — на цій землі самі румуни.
У Венесуелі українська громада мала, бо поповнення немає. Навіть мову забувають. Країна злиденна, я такої бідності ніде не бачив. Діти бігають голі й брудні, питної води немає. Живуть у зліплених із дощок хатинах із дірками в стінах. Рятує, що цілий рік спека. Але українців там видно здалеку — здібніші, працьовитіші, чистіші. Біля хат завжди квіти ростуть: соняшники, мальви. Подвір'я впорядковані, і кури до хати не заходять.
Заможно живе українська громада в Парагваї. Там наших не багато, але кожен має дім, роботу. Добре знав одного українця, який перед другою світовою війною поїхав із батьками до Парагваю. Так доробилися, що мають модерний млин, який закупили в Італії, і їм возять збіжжя з усієї країни. Вони експортують борошно за кордон. Великі багачі. Земля там червона. Перші поселенці втікали в Аргентину, бо перелякалися, що в Парагваї їх чекає голод. А ті, хто лишилися, збагатіли, бо виявилося, що та земля плодюча. Біда тільки в тому, що там немає інтелігенції. Українська православна і греко-католицька церкви мають одного священика. Він по черзі в кожній служить, об'їжджає всі навколишні села. А раз на місяць їздить у далекі парафії. Просили вислати їм священика з України, але ніхто не хоче їхати. Та дарма, бо вони духівника добре утримують.
До Бразилії приїжджали бідні селяни із Західної України. У них були великі родини, а землі мало. Продавали її, а на гроші купляли квиток за океан. Їм треба було б у Канаду, але в Бразилії давали безкоштовно землю. Інші держави — Польща, Німеччина — своїм поселенцям помагали, спроваджували їх на кращі землі. А наших ніхто не підтримував. Давали напіврозвалений човен і відправляли в джунглі. Треба було корчувати дерева і захоплювати стільки землі, скільки міг обробити. Люди розчищали місце, засаджували, а потім приходили повені. Був у провінції Парана в сезон дощів. Усе залито — мости, поля, дома. Але на щастя, у Бразилії можна двічі на рік збирати врожай. Без цього українці не вижили б.
3 
1
Коментарі
11