На наших очах відбувається чергова національна драма, яка, здавалося б, уже ніколи не мала повторитися. Йдеться про неспроможність нашого суспільства втілити в життя позитивні здобутки своїх повстань.
Упродовж кількох десятиліть Україна пережила три переможні Революції — на граніті, помаранчеву та Революцію гідності. Завдяки їм було досягнуто подвійної мети: не лише уневажнено кремлівські сценарії переведення України на російську орбіту, а й відкрито перспективи цивілізованого, європейського розвитку держави. Відтак народ мав засвідчити, що він гідний своєї державності.
Що маємо натомість? Здобутки наших майданних перемог щоразу розтринькуються — і не лише власть імущими. На зміну натхненним Майданам, що були породжені неповторним народним поривом, прийшли не завжди зрозумілі акції, сплановані й учинені не дуже прозорими й не дуже вартими довіри політичними центрами. І щоразу бачимо намагання організувати черговий протестний "майдан", щоразу ватажки прагнуть підняти народ на повстання. Проте не дають собі труду роз'яснити, хто візьме владу після падіння нинішньої. А головне — під яку програму цю нову владу буде використано. Руїнницькі тенденції переважають над тенденціями будівничими.
Нинішня Україна — це не острівна Запорозька Січ ХVII–ХVIII ст., а велика держава ХХI ст. у центрі Європи. Майдани реалізували право народу не допустити злочинних сценаріїв. Але через майдани не можна керувати державою. Майдани не є інструментами демократії — вони є лише свідченням, що демократичний розвиток у державі пробуксовує. Народ має так організувати життя в суспільстві, щоб майдани стали непотрібними й були замінені добре організованими референдумами.
Боляче спостерігати за девальвацією самої назви "Майдан", освяченої жертвою Небесної сотні. Зловживання цією назвою творить бляклі іменні "майдани". Щораз помітнішими стають "месники" в балаклавах, які буцімто покликані "навести лад". Натомість трощать шибки й двері в судах і банках, можуть кинути таку-сяку гранату. Але передусім сіють довкола вірус насильства. Як наслідок — шириться дух руїнництва й охлократії. Чи ж дивно, що на цьому тлі вже з'явилися заклики до військового перевороту?
Звичайно, киплять пристрастями українські уми й серця. Але чи так уже важко відгадати, що бензин у це багаття щедро підливає Росія? Чому ми, як народ, спроможні були не допустити втілення геополітичних сценаріїв Кремля знову поневолити Україну, схоже, виявляємося безсилими перед руїнницьким сценарієм розвалу країни зсередини?
Зберігати державу і сприяти її розбудові — наша головна мета. Не допустити стихійної чи й інспірованої анархії — наше з вами громадянське завдання. Проте передусім слід замислитися над тим, у чому лежить коріння проблеми.
На нашу думку, причиною героїзації руїни є, звичайно ж, критично низька політична культура суспільства і його схиблена історична пам'ять. Дається взнаки засилля шукачів дешевої слави й авантюристів. Проте чи не найважливішими причинами є відсутність або нерозвиненість самоврядування, неможливість для людини чи групи людей вирішувати свої проблеми в законному порядку, параліч законності взагалі. В таких умовах громада деградує до натовпу, або ж ніколи так і не виростає над рівнем натовпу. І стає неспроможною до продуманої раціональної дії. А за умов економічної скрути й суспільної дезорганізації та депресії лише вибуховий бунт здається виходом із безвиході. На цьому й паразитують далекоглядні ненависники України, одверті й приховані.
Тут є що сказати і соціологам, і психологам, і публіцистам. Про це треба говорити не лише із владою, а й із різними верствами суспільства. З сотнями тисяч тих, хто називає себе активістами. Із чотирмастами з лишком народними депутатами. З десятками тисяч депутатів різних рівнів, мерів міст, голів селищ. Це та величезна армія, яка повинна забезпечити структуру самоврядування. І має відповідати за неї.
Тому й ініціюємо розмову про колективну й індивідуальну відповідальність тих, кого обрано чи поставлено "кербудами" низових структур громадянського самоврядування. Про культивування їхньої ролі й відповідальності, про процедуру постійного екзаменування їх конкретною громадою. Про відповідальність низових народних ватажків, яким, перш ніж оголошувати "похід на Київ", варто навчитися грамотної державницької роботи і вміння облаштовувати життя у своєму малому довкіллі. Адже проблеми "вгорі" лише концентровано засвідчують безлад, з яким миримося "внизу".
Ці зболені міркування не є нашим запереченням права суспільства на громадянський протест — вони є лише запереченням його права на громадянську глупоту. Не є вони й ознакою нашої сліпоти, бо бачимо й "острівки" позитивних здобутків. Занепадництво і зневіра — не наша позиція. Адже країна поволі виходить із тоталітарної травми й набуває нових ознак. Але всі ці позитивні тенденції можуть занепасти, якщо їх не висвітлювати й не пропагувати і якщо гору візьмуть руїнницькі інстинкти, вправно маніпульовані нашими недругами. Щирість намірів багатьох протестувальників не є гарантією правильності їхніх дій.
Звідси й наша осторога — не "промайданьмо" України! Будьмо обачні й не впишімо себе в історію руйначами української державності.
Учасники Ініціативної групи "Першого грудня": В'ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків
2 
35413
Коментарі
1