Де ми насправді є

Театр — мистецтво розважальне. Але іноді дуже веселий спектакль несе стільки серйозних істин про нас і нашу епоху, скільки вміщає товста книжка.

Саме такий рідкісний спектакль з"явився в кінці минулого тижня у столичному Молодому театрі — "Четверта сестра" Януша Гловацького, постановка Станіслава Мойсеєва.

Це їдка пародія на "Три сестри" Чехова. Чеховські сестри рвалися в Москву, а ці з сучасної Москви — до Нью-Йорка. Для того братик Коля переодягається четвертою сестрою (чудовий дебют студента Театрального університету Станіслава Дудника).

Тут перевернуто й осміяно немало знаменитих російських культурних міфів, пам"ятних нам "лучів свєта в тьомном царствє". З феєрверку тих "лучів" і починається вистава. А закінчується пушкінським "гробом хрустальным", де лежить не мертва Царівна, а ненароком пристрелений бізнесмен, "лицо" чи то кавказької, чи то єврейської національності.

Мойсеєва знову звинуватять у русофобії

Усе це в"їдливо, смішно, але не без співчуття до нещасних персонажів.

Очевидно, Мойсеєва, як і торік, після прем"єри "Московіади" звинуватять у русофобії. Мовляв, Мойсеєв прикинувся ура-українцем, злигався з вражим ляхом Гловацьким і хоче посварити нас із Путіним!

Хоча ні торік, ні тепер насправді не було русофобії. Було і є гостре прагнення визначити наші власні культурні координати. Ця вистава — реквієм по культурі. Але не по чужій — вона була й нашою! Ми співали ці пісні й любили цього самого Чехова. Ні, не цього самого, іншого. Бо реальні сестри давно інші, й браття теж, як у фільмі "Брат-2". Але не Мойсеєв зробив із цією культурою те, чим вона є нині. А вона, якщо подивитися без ілюзій, у масових своїх проявах здрібніла: як динозаври — до тарганів, як Висоцький — до Шуфутинського. Який потужно присутній і в їхньому, і в нашому ефірі — невідомо, де більше.

Уважний погляд помітить у цій виставі спробу визначення в культурному ландшафті. Якщо ви йдете лісом, без карти, вам варто знати, де ви є — вже там, куди йшли, чи ще там, звідки вийшли? Бо вам все ще здається схожим на те, до чого ви звикли. А насправді воно таким уже давно не є. Ось у цьому сенсі вистава — не про загибель лиш російської культури, а й усієї звичної досі, й української, й польської теж. І висміяно в цій виставі насправді не культуру, а те, що нам від неї лишилося, й що ми, з якогось дива, продовжуємо вважати культурою.

Вистава йде три з половиною години. Що ж, велика культура вимагає часу на церемонію прощання з нею.

×