Лауреат Шевченківської премії поет Тарас Федюк, 52 роки, очолює Асоціацію українських письменників. Він вважає, що час великих творчих спілок минув, а сучасна українська література схиляється у бік масової культури.
Наскільки успішно пройшов черговий форум книговидавців у Львові?
— Він є віддзеркаленням стану не лише книговидавництва, а й книжкової торгівлі та українського літературного процесу. Із кожним роком форум росте. Цього разу було представлено понад чотириста видавництв. Але про якісь кардинальні зміни у вітчизняному книговиданні навряд чи можна говорити. Бо насправді більш-менш потужних видавництв — із десяток-півтора. Решта друкують книги за кошти спонсорів і авторів.
У сфері книгорозповсюдження ситуація так само не змінилася. На початку дев"яностих років катастрофічно зменшилася кількість книгарень. Вони практично зникли з райцентрів, не кажучи вже про села. Нині найпотужніші видавництва працюють із півтора сотнями книгарень. А ще двадцять років тому тільки в Києві їх було дев"яносто, а в Україні — тисячі.
Тому на такі форуми видавництва приїжджають переважно торгувати книжками. Це для них можливість за короткий термін вторгувати пристойні гроші.
Хотілося б, щоб розділялися книжкова торгівля і власне форум видавців. На ньому мали б підписуватися контракти, купуватися авторські права, укладатися угоди з авторами, представлятися досягнення поліграфії. Щоб це набуло ознак європейських книгофорумів.
На форумі не визначили найкращої книги. Немає гідної?
— Такі речі досить суб"єктивні. Це не означає, що в нас нема достойних творів. За дуже велику кількість книг читач голосував гривнями. На авто-граф-сесіях Оксани Забужко, Марії Матіос, Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко були черги. Видавці казали, що цього року продали удвічі більше книжок, ніж минулого.
Які зміни нині відбуваються у нашій літературі?
— Вона поступово, але впевнено схиляється у бік маскульту. Цьому сприяють видавці, які зацікавлені в масовій книзі. Автори теж відгукнулися на попит ринку. Якщо останні двісті років українська література була серйозною, відповідальною, проблемною, націєтворчою, то тепер маятник гойднувся у бік белетристики. Цей процес об"єктивний. Гадаю, що маятник зупиниться в якомусь середньому положенні й відбудеться структурування літератури. Бо в радянські часи практично не було таких сегментів, як детектив, жіночий роман, фентезі, наукова фантастика... Нині вони заповнюються, а далі вже вибір читача.
Чи можливо сьогодні письменникові прожити на гонорари?
— Практично ні, як і у всьому світі. У Сполучених Штатах тільки одиниці таких, що можуть жити з того, що пишуть. Бажання літератора жити з письменства одразу приводить його у стан масової літератури. Тільки там він може заробити гроші. Проте не з книжок, бо у нас більш ніж триста–чотириста доларів за роман видавництва не платять. Але купуються права на сценарії, переклади, перевидання. Надаються гранти на виїзд за кордон.
Цього року продали удвічі більше книжок, ніж минулого
Недарма практично всі поети, яких я знаю, стали прозаїками: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Сергій Жадан... А зворотної дороги до поезії від прози практично немає.
Ви не збираєтеся перейти до прози?
— Ні! Якщо й перейду на щось, то тільки на мемуари.
Колись у юності написав дві-три новели, відіслав Василеві Земляку. Він прислав поштівку з побажанням писати прозу. Але я своєчасно схаменувся і не шкодую. Бо якщо жити з літератури — буде серйозна творча несвобода. Мусиш рахуватися зі своєю популярністю, займатися самопіаром, мелькати в газетах, на телебаченні. І зважати на смаки читачів. А я хочу, щоб читач рахувався зі мною, а не я з ним.
Чи довго треба стояти в черзі, щоб отримати Шевченківську премію?
— Василь Герасим"юк та Ігор Римарук отримали з третього разу, я — так само. А миколаївський поет Дмитро Кремінь — з першого. Марічка Матіос — з другого. Кичинський з Херсона — з п"ятого. Хтось уже десятий раз номінується. Звичайно, до певної міри така консервативність Шевченківського комітету авторів дратує. Але треба пам"ятати, що в комітеті переважно люди старшого покоління. Навіть п"ятдесятирічних літераторів вони вважають молодими. Є в них власні естетичні погляди, особисті стосунки. Є й намагання натиснути на комітет через високі державні інституції. Шевченківську премію лобіюють усі, хто може.
Чи може український письменник отримати Нобелівську премію?
— Лише тоді, коли Україна економічними та культурними складовими увійде до світового співтовариства. Тобто коли не наші письменники їздитимуть по закордонах і організовуватимуть переклади самих себе, поїтимуть кавою європейських славістів. А коли перекладачі приїдуть до нас.
Ми цікаві світові самобутністю, на якій має бути вибудована наша європейськість. Візьміть феномен латиноамериканської літератури. Читаємо про якихось партизанів, але людські стосунки, переживання — помста, ревнощі, зрада, любов — зрозумілі всім. Отакою мала б бути й наша проза.
Наші письменницькі організації — Національна спілка письменників і Асоціація українських письменників — впливають на літературний процес?
— Ніяк. Час великих творчих спілок минув. Об"єднання потрібні молодим літераторам, а для зрілого письменника є видавець і читач. Навіть наша асоціація — більш гнучка і демократична — й то в якомусь напівлетаргічному сні. А про Національну спілку письменників і говорити годі. Такі великі об"єднання різних за естетикою, смаками, поглядами письменників неприродні. Раніше спілка була потрібна для того, щоб дати письменникові квартиру, путівку в будинок творчості, організувати платні виступи, частіше видаватися і так далі — включно з похованням на Байковому цвинтарі за рахунок літфонду. Тепер цього всього немає. На чому ж тоді ці спілки тримаються? На рештках майна, яке їм дісталося, і на якихось примарних надіях на майбутнє.
5 
35413
Коментарі