Наприкінці липня в Україні стали щодоби виявляти по тисячі хворих на Covid-19. У другій половині серпня – по дві, а потім і по дві з половиною. 17 вересня вірус прихопив 3584, в останній день місяця – 4027. Ще за два дні – нездужали 4633 українці. Днями було подолано позначку 5 тисяч.

Катастрофічний графік наростання біди.

Хвацьким хлопцям, які рулять країною, не вдалося надурити пандемію. Хоч вони і людей позачиняли, і підприємства з транспортом зупинили, і кордон закрили на замок. А для повної гарантії позаплющували очі. Аби ковід, якщо все-таки прорветься, не знайшов і не побачив.

Вони були настільки впевнені, що не подбали ні про маски для населення й захисні засоби для фахівців, ані про вітчизняні тести з апаратами для вентиляції легенів. А виділені гроші пустили на будівництво доріг.

Пересидіти під ковдрою не вдалося. Covid прийшов і лютує.

Творці українського антиковідного чуда – у ступорі. Профільний міністр розкладає пасьянси з жовто-помаранчевих кольорів. Його відомство розсилає антивірусні директиви – приємні на слух, але далекі від реалій. У лікарнях, попри логіку й перебіг епідемії, обмежують кількість тестових замірювань і контроль над інфікованими. Аби загальна картина видавалася менш обурливою, коригують звіти.

Ситуація з розряду "рятуйся, хто як може".

Але страшно не тільки через це.

Страшно стає через нас самих. Ми бачимо прірву й ідемо до неї, вперто відмовляючися вірити, що можемо впасти.

Так, нас обдурили. Під час хитромудрого карантину імені Зеленського ми три місяці навіть сміття у масках виносили. На вулицю боялися вийти. А виявилося: то від балди. Від непрофесійних владних химерій. Усвідомлювати це принизливо й образливо. Й обернулося низкою інших, не менш страшних хвороб, соціальних фобій і потрясінь. Але! Ігноруючи розумні обмеження, здираючи з облич маски – те мале і єдине, що може захистити, – ми з вами мстимося не владі. Собі.

Так, економіка летить у прірву, і графік її падіння шокує не менше за коронавірусний. За останній квартал вітчизняний ВВП упав на рекордні 11,5 відсотка. При тому, що попередні п'ять років ішов угору. Зростають ціни на енергоносії. Комунальні платежі спустошують кишені також ковідними темпами. Заморожуються зарплати й соціальні виплати.

Так, у нас забирають навіть надію на поліпшення якості життя, а віднині – і надію на забезпечену старість: "зелений" уряд заявив, що за 15 років Україна не зможе виплачувати пенсії.

Усе це так, і все це – правда. Суспільство охопила тотальна апатія. Якої не знав жоден із попередніх років незалежності.

Проте вибору немає. Як і права опускати руки.

Біс із нею, з владою, наспіє час – змінимо. Нам не має бути байдуже до того, що станеться з країною, якою мовою вона розмовлятиме, хто виграє війну з Московією. Маємо здолати ці виклики. Мусимо вирулити.

Для цього потрібно небагато. Вижити.

Просто вижити у світовій пандемії. Кількість хворих зростає стрімко. Нині інфікований кожен 140-й киянин. Тобто статистично у кожному під'їзді багатоповерхівки живе один або й двоє недужих на Covid-19. Не менш реальна небезпека в регіонах. А до кінця року добовий приріст інфікованих може становити не п'ять, а 10 тисяч.

Небезпека – поруч. Може, навіть за квартирною стіною.

Захищаймося! Це обов'язок і перед родинами, і перед історією. Сподіватися нам немає на кого

×