Не треба нас тепер звільняти

Осені Він почав чекати у березні. Випив чарку на уродини покійного брата і сказав уголос:

– Восени станеться перелом. Поженуть цю шваль.

Може, нинішня осінь тому й чіпляється за тепло, що не виправдала сподівань. Може, тому й не впускає у себе холоди.

Ламаються долі, кістки, електричні стовпи. Хати горять і падають, а у війні перелому не видно. Шваль як гуляла окупованими землями Донбасу, так і гуляє.

– Не треба нас тепер звільняти! – Вона ніби обрізає розмову, губи її біліють.

Ми знайомі давно, і я розумію: зараз краще Її не чіпати.

Він мешкає в одному з окупованих московітами сіл.

Вона – містянка, також живе під зброєю чужинців.

Літо 2014-го Він просидів у погребі. Кілька місяців жив без світла, без зв'язку, нерідко – й без води.

Літали снаряди й над Її багатоповерхівкою. Коли задріботіло скло, прислала СМСку: "Якщо загину, хай усі знають: нас обстрілюють росіяни. Не українці. Не допустіть, щоб вони ходили потім у героях".

Його хата вціліла, лише посікло вікна й шифер. Вистояв і Її будинок. Обоє лишилися на окупованій території.

"Не треба лицемірити, – кажуть. – Нас ніде не чекали. Україна не могла й не може прийняти стільки біженців, і в цьому не її вина".

Він годувався з городу й довго не брав пенсії. Доки хтось заклав "бандерівця" і гроші в супроводі автоматника принесли у двір. По українську пенсію він поїхав за два роки по окупації.

– Після вас, мабуть, вже нікого не буде, – здивувалася соцпрацівниця. – Чому так зволікали?

– Гадав, повернеться Україна.

– Хай вони вдавляться своїми фантиками! – відрубала й Вона. І доки переоформила українську пенсію, жила на заощадження.

У Нього хворі ноги. Та коли інші обурювалися перевірками на блокпостах, говорив: "Правильно хлопці роблять. Кликали х… ла, ходили голосувати за відро картоплі – жеріть тепер".

Коли наші відходили, вимагав підірвати телевежу. Ще раніше – не жаліти хат, між якими ворог ховав танки й гармати:

– Потім відбудуємо. Війни без крові не буває. – І додавав: "Поставлять пукалку біля моєї – й мою розстрілюйте".

І коли таки поставили, з погреба під хатою перебрався в яму для котла.

Вона хворіє після кожного перетину "кордону". Проте не виїжджати на "велику Україну" не може: задихається. І нерви не витримують.

Під час останньої зустрічі вибухнула:

– Не треба нас тепер звільняти!

Колись розповідали про в'язнів нацистського концтабору, які не хотіли наступу визволителів. "Нас тоді розстріляють", – перемовлялися між собою. Багато хто з поневолених московітами українців страшиться нового жаху бомбардувань. Нині яке не є, а життя. Призвичаїлись. А почнуть визволяти – хтозна, чим обернеться. Гадав: мабуть, і у Ній є цей страх.

Та в Ній оселився не страх – образа:

– Чому нас кинули? Ми ладні були загинути, але щоб і їх винищили! Усіх, до останнього. Не можна гратися людьми: захотіли – визволили, не захотіли – кинули під ноги ворогам. Нас же топчуть ці скоти! Я вже не людина – твариною стала!

Він останні місяці також дратується.

– Навіщо з нас ще й своїм знущатися? Немає в казні грошей, скажіть прямо. Або викресліть зі списків – ми зрозуміємо. А то сьогодні одним пенсії блокують, завтра – іншим. Не треба так, ми й без того в багні.

Двічі на місяць Його смикають на перевірку. Відстоїть 6 год. на блокпостах, багатогодинну чергу до столу чиновника, залагодить справу. Та не встигне додому повернутися – пенсійну картку заблоковано. І нова СМС: такого-то числа з'явитися. Зворотний перетин "кордону" авто­матично передається "куди слід".

Коли два роки не їздив по пенсію, Він мав самоповагу, нині рідна влада її витоптує. І пророщує зерна ненависті.

Очікуваної осені залишилося місяць. Звільнити поневолених українців у загаданий термін навряд чи встигнуть. Та, зрештою, цей день настане. І я думаю: якими мої знайомці зустрінуть визволителів? І як швидко зможуть забути свої образи?

×