Мені нічого не відомо про долю хлопчини, який 2014 року віддав танк у руки сепаратистів. Повернувся додому і десь працює? Пішов навчатися? Виїхав на заробітки в європейські світи? Проте я знаю, де він був би, якби не заглушив двигуна перед зомбованою юрбою, що не пропускала машину на бойові позиції. Сидів би за ґратами. Запроторений туди одним із судів Донеччини або Луганщини. Де сидять хлопці, які надто буквально потрактували вірність Батьківщині і присязі або в умовах реальної війни зробили постріл раніше за ворога.
Московити весь травень горланитимуть п'яні пісні про перемогу, заради якої "за ценой не постоят", про готовність повторити тріумфальний похід Європою. У протистоянні з фашизмом полягли й незліченні тисячі українців. Проте нам ту, далеку, заступила війна нинішня і теж, здається, назавжди. Підлий ворог не вчора і не в піснях – сьогодні проливає нашу з вами кров.
Україна – єдина у світі країна, наміри щодо якої московити перестали маскувати. Оголосили тисячолітнє державне утворення на землях навколо Києва непорозумінням, український народ – неіснуючим, а нашу мову – штучним витвором. І винесли вердикт: Україна має зникнути. Розчинитися в історії. І якнайшвидше. За мареннями новітнього кремлівського фюрера – сьогодні. Безумну мету сформулювали як загальноросійську ідею, винесли на пропагандистські знамена. І частково реалізували – Крим і частина Донбасу вже під лаптем болотної орди. І ординці не зупиняться, вони відчули смак української крові.
Ми в цій борні маємо вистояти й перемогти. Або загинути як нація і держава.
Подумки я повертаюся до хлопця з хроніки українських поразок 2014 року. Його рішення не було поодиноке. До рук диверсійних груп північного сусіда, вбраних у "трактористів і шахтарів", потрапляли цілі військові містечка. Біда не у втраченій зброї, на війні таке трапляється. Біда у психологічній неготовності – військових, цивільних, держави загалом. У неготовності й невмінні визначити ціну, яку готові правити і платити самі.
Недавнє квітневе напруження на кордонах спало – це правда. Проте не згасло. РФ відвела третину підготовленої до нападу армії, техніка лишилася. Під начебто нові, липневі, маневри. Потім буде оголошено про ще одні, далі – наступні. Меч над нашими головами висітиме й далі.
Продовжують гуртуватися й мобільні групи внутрішніх диверсантів. Будь-якої миті готові відкинути політичні гасла і знову піти на українські гарнізони. Ніхто ж не відмовляється від перевірених форм війн. Чи готові ми зустріти ворога? Вже напевне знаючи: за цивільними спинами ховаються збройні підрозділи, котрі здіймуть мільйонну хвилю біженців і на нові сім років розпалять на наших землях війну, скосять тисячі життів кращих українських синів. Готові?
Є дві ціни крові – мала і нескінченна.
Московія тримає послідовний курс на політичне, щонайменше, знищення України. Ми – люди мирні, маємо інакший психічний склад. Але про принципові речі повинні говорити твердо й уголос. Закріпити їх на юридичному й законодавчому рівнях. І друзі наші, й вороги серед іншого мають знати: Україна не розкриватиме ворогові обіймів. Кожен, хто перешкоджатиме пересуванню українського війська чи зазіхатиме в будь-якій формі на його техніку та зброю, буде знищений на місці. Без настання за праведні дії кримінальної відповідальності. Військова перемога починається з усвідомленого права захисників держави проливати кров ворога – з шевронами він іде проти тебе, без них чи вбрався в цивільне.
Будь-яка форма захисту із застосуванням зброї суперечлива й наражається на осуд. Тож ми маємо скласти для себе ціну, на яку готові піти.
Ціну за право існувати.
1 
1
Коментарі