Кожен вид новітнього озброєння Україні доводиться вигризати. Захід вагається, позирає на Москву, зважує наслідки. Тож зволікання з ATACMS не мало б особливо тривожити. Та нинішні сумніви Джозефа Байдена продиктовано не тільки відповідальністю лідера за глобальну безпеку. Недовіру й дедалі більше роздратування викликає союзник, якому волею обставин доводиться допомагати. Точніше – влада України. Груба, нахабна, брехлива, самовпевнена. Незворушна у власній правоті перед світом і у вседозволеності перед своєю країною.
Стурбовані не тільки Сполучені Штати Америки. Вирішив, як відомо, не давати найближчим часом крилатих ракет канцлер Німеччини.
Данія продала обіцяні на цю осінь F-16 далекій Бразилії, відсунувши сподівання на підсилення українського неба мінімум до весни.
Про припинення військової допомоги повідомила Словаччина.
Слідом за США відмовилися слухати українського президента парламентарі сусідньої Румунії.
Велика Британія не захотіла бачити в себе послом ексміністра оборони Резнікова з його шлейфом корупційних скандалів.
Близький за історичною долею Ізраїль відмовив Володимирові Зеленському у візиті підтримки після нападу ХАМАСу.
Якщо згадати порушену щирість із Британією, не розвіяний холодок у відносинах із Польщею, непорозуміння з іншими країнами, які зелені неофіти не завжди й усвідомлюють, картина виходить сумною.
Ще вчора ближні й дальні сусіди щиро прагнули допомогти Україні. Бодай автоматним ріжком, жменею патронів. Це вважалося справою честі й державного престижу. Нині ситуація змінюється. Наша влада поступово розтринькала популярність, здобуту Збройними силами України у протистоянні з "другою армією світу".
Час визнати: аматорська офісна дипломатія, вбрана в армійські однострої та кеди на босу ногу, зазнала фіаско.
Камуфляж президента й щетина на обличчі зривали аплодисменти недовго. Доки були антуражем телевізійних звернень. Коли ж окопна спецівка стала завсідником самітів і міжнародних візитів, обійняла не лише лідера, а й рамена офіційних делегацій, світ почав кривитися.
Президента, що з'являється серед колег у невідповідному вбранні, ніколи не матимуть за рівню. Він завжди буде в їхніх очах недоколегою. Подразником, який викликає негативні емоції. До нього ставитимуться як до особи, що випадково опинилась у клубі джентльменів, наче до набридливого прохача – зверхньо й поблажливо: поклали щось у долоньку – й іди собі. Одяг – маркер приналежності, зовнішня ознака рівності. Таку вже йому відведено роль.
Дедалі складніше зарубіжним партнерам миритися зі складом наших делегацій. За стіл із президентами країн сідають чиновники без рангів і державних повноважень. Носіями внутрішніх таємниць стають особи, які не викликають їхньої довіри.
Та головною перепоною для відкритого й повнокровного військового співробітництва є не брутальність і невдячність офісних дипломатів. Не кричущий непрофесіоналізм неофітів. Не лицемірний камуфляж, яким намагаються приховати політичну й ділову недобропорядність. Західним партнерам добре відомо: цей офіційний переговорник є крадієм кількох сотень мільйонів. Інший член команди засвітився в будівельних аферах. Третього заскочили на привласненні автомобілів. Складно довіряти корупційній верхівці. Навіть після запевнень президента: "Ми крадемо, але не ваші гроші".
Заходу принципово знати, якій Україні він допомагає і куди її вирулять потім. Це буде другий Афганістан? Ще одна Білорусь? Чи, боронь Боже, Московія?
Заходу потрібна ясність. Проведіть реформи, каже він, приборкайте корупцію, очистіть владу – і зброя йтиме. Необхідна, вчасно й у достатній кількості.
США й НАТО у біді не залишать. Україні й надалі допомагатимуть. Таки прийшли перші ATACMS. Покращало зі снарядами. Загуркотіли, хай і з запізненням, танки. Невдовзі прилетять F-16 – не з Данії, інші. Проте допомагатимуть тепер не всі й виключно з прагматичних міркувань.
Програти війну не дадуть. Але й перемоги не наближатимуть. Доки українці не розберуться з Україною.
1 
1
Коментарі