20 сертифікатів на нетелів подарували жителям області. По п'ять у Драбівському та Шполянському районах і 10 у Чорнобаївському. Тварин селяни отримують безкоштовно за умови, що першу телицю комусь подарують. Нетелів придбали за кошти обласного та районного бюджетів. Так хочуть підняти поголів'я великої рогатої худоби.
Три сім'ї із села Великий Хутір Драбівського району забрали теличок додому. Із 48-річним Миколою Шинкаренком зустрічаємося біля його будинку. Він працює різноробом у місцевому господарстві.
— Уже 16 липня телиця стояла у дворі. Вона нам попала случайно, якраз одказалися одні люди. Їм не було коли доглядати, зайняті на роботі. А в нас якраз наша пропала, як телилася, — розповідає Микола Шинкаренко, йдучи до хліва.
У садку кришить їсти курчатам мати Миколи Надія Шинкаренко:
— На Петра все случилося. Бичок був кілограмів 70, — каже. — Я сама вдома була, десятьох мужиків зізвала, і ветеринар був, але не спасли, ні теля, ні корову, — втирає сльози. — Так жалко, така хароша корівка була. А тепер шо воно буде, хтозна. Аби вже хоч ця благополучно отелилася. Масть у неї непогана. Якби ще тільки точно знати, що вона тільненька.
Чорно-ряба телиця лежить у хліві, поряд червоно-ряба хазяйська корова Ласуха. Ольга Шинкаренко, 41 рік, виводить скотину на вигін. Надягає налигача, телиця викручується.
— Невеличка, молоденька, головне, що по двору пішла, — говорить Ольга. — Вона за роги не ходила ще, не звикла.
— Місце в нас є. Звати її Травка. На фермі дали таке ім'я, — сміється Микола Шинкаренко.
— Ага, якраз чорний цвєт під травку личить, — додає Ольга Шинкаренко.
Жінка поїть телицю й виводить за ворота, припинає за 20 м від двору. Пасовища в селі немає.
— Це вона вже успокоїлася, прижилася, бо біля ветучастка як вручали, то тягала всіх так, що чуть машини не порозбивала, — розповідає. — Ці корови із загонів, на мотузках ніколи не ходили — дикі. А це вже болєє-мєнєє. Вона ж на фермі звикла силос їсти, а тут кукуруза, але все за старою повторює. Ласуха лягає і ця вмощується. І водичку з відра п'є. Привикли в парі стояти, то, як сама залишається, реве на весь двір.
Ольга Шинкарук за налигач веде старшу, червоно-рябу, корову на вигін. Повертається, миє руки, сідає на лавці поруч із чоловіком.
— Це ше не корова, а теличка. До корови ще ждать треба. Не перевіряли, не знаємо термін тільності. Якщо тільки два місяці, то уявіть стільки ждати до корови, — розказує господиня.
— Знову це переживання, — хитає головою Надія Шинкаренко.
— Це не подарунок. Бо треба буде вигодувати й віддати таку саму. То це тілько допомога. Але так би ми не купили корову. Нова стоє 15 тисяч, — каже Ольга Шинкаренко.
— Як корова пропала, то я взнавав: двомісячна теличка — за 3 тисячі гривень. А така — то, мабуть, і всі 8, — припускає господар. — Маємо півтора гектара землі, засіваємо усим, чим можна. Кукурудзи насіяв, пшениці, люцерки. Уже два чердаки сіном забив. То прогодуємо.
— Збувають селяни корів. Важко доглядати, порати, годувати. Люди старіють, молодь не хоче займатися, обробка землі дорога, городи не вигодні. Була череда колись велика, а зараз на кутку 13 корів. Молоко, хоч і дешево здають, по 1,8 гривні, але якась копієчка і набіжить: дають три рази на місяць по 300 рублів, то за місяць яка тисяча й получається, — каже Надія Шинкаренко.
— Корів треба, бо в селі без них не проживеш, важко, хотя би за світло й за газ заплатити. А ще ж і дітям помогти треба, — додає Ольга Шинкаренко.
Шинкаренки мають двох дітей, чекають на онука.
48
тисяч голів великої рогатої худоби тримають у домашніх господарствах області. Цього року селянам подарують 100 нетелей. Завдяки цьому за три роки планують приріст близько 1000 корів.
3 
1
Коментарі