"Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести кінопроби і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: "Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!"
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор (москвич Геннадій Юхтін)".
Зі споминів режисера Сергія Параджанова про кінопробу Івана Миколайчука у "Тінях забутих предків".
А ще казав: "Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко".
Фільм 1964-го року здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях і увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Другокурсник Іван Миколайчук прокинувся знаменитим і залишався ним все своє недовге 46-річне життя.
Сьогодні, 15 червня, у день його народження, Gazeta.ua згадує про видатного актора і режисера.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Києві створили сквер імені Івана Миколайчука
"Іван був шостою дитиною, і першою, яка народилася в лікарні, — каже племінник Івана Миколайчука Михайло Грицюк, — адже за Румунії жінки народжували вдома. День його народження — 15 червня 1941 року, а через тиждень тато позичив у сусіда кобилу, запряг і поїхав у лікарню,щоб забрати маму Катерину з дитям. Як тільки приїхали додому, а це було саме 22 червня, почалися перші німецькі бомбардування ешелонів з лісом, що стояли на залізниці. Тож Іван завжди казав, що його врятувала кобила. В сім'ї росло 10 дітей, і це була національно свідома буковинська родина, де щиро вірили в Бога, дотримувалися християнських чеснот, народних звичаїв, обрядів, пам'ятали свій родовід і дітям про культурологічні січові товариства, що активно діяли на початку ХХ-го століття в нашому краї. У нашій стодолі навіть були заховані заборонені радянською владою книжки про буковинських січовиків, про які Іван знав і читав".
"У школі малий Миколайчук був одним з найактивніших учнів, особливо любив грати різні ролі в самодіяльному сільському театрі. Мабуть тому, поїхавши в Чернівці з бажанням вчитися, довго ходив вулицями міста, поки не почув музику. Виявилося, це було приміщення музичного училища, де саме йшли вступні екзамени. Пішов прямо до директора і щиро сказав: "Хочу вчитися на артиста". Напевно, хлопець таки чимось вразив викладачів-музикантів, якщо без елементарної музичної грамотності він став студентом, до того ж у вільний час вів гурток танців у школі для глухонімих дітей. Спілкуючись з ними, вивчив мову жестів".
Саме тоді при Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської відкрили театральну студію, яку почав відвідувати Іван, а вже через два місяці зіграв Лукаша у драмі Лесі Українки "Лісова пісня". Першу зарплату йому дали 40 карбованців, а на той час це були дуже великі гроші. Його тато, який скептично говорив, що ми всі артисти, а треба щось вміти робити руками, побачивши сина на сцені, зрозумів, що артист — це серйозна професія. Іван навіть організовував поїздки односельчан на безкоштовне денне відвідування театру, бо кожен актор мав право на два місця. Саме в театрі він зустрів свою дружину Марічку, і це була його доля.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Під цев парасовлев ходили австрийскі курви, най тепер московска ходит"
"Нам було по 16 років, - згадує вдова актора Марія Миколайчук. - Ми жили в Чернівцях на одній вулиці. Я в батьків, а Іван винаймав квартиру. Коли працювали разом у театрі, Іван щодня проводжав мене додому. Якось в обід стоїмо, балакаємо під хатою, а йде мій батько. Запросив Івана до хати. Мама накрила на стіл. Батько питає: "Що будете: горілку чи коньяк?" Іван відповідає: "Коньяк". А я ж знаю, що до цього він його не пив, бо в селі що п'ють — самогонку. Він надпив і поставив — як належить. Пообідали, мама каже мені: "Допоможи прибрати зі столу". А Іван як підхопиться: "Мамо, я допоможу вам". Вона сміється: "Ще й не оженився, а вже мамою звеш". Але їй це сподобалося. Побачила, що ходить він із серйозним намірами. І для мене це дзвіночком стало, бо про одруження ми ще не балакали. Побралися в 21, якраз Іван знімався в "Тінях забутих предків".
Листи від прихильниць приходили мішками.
"Жінки зізнавалися в коханні: "Я знаю, що ви жонатий, але думаєте, що ваша жінка краща, ніж я?" Фотографії навіть присилали. Я ставилася до цього спокійно. Якщо я закохана, то чому в нього не може закохатися хтось інший? Бувало, жінки й під вікнами кричали: "Іван!". Їх стільки було. Але підстав ревнувати не давав".
Вона розказує, що чоловік багато придивлявся до людей.
"От у його селі була божевільня. Там працювали Іванові брати й сестри. І Іван був вхожий до головного лікаря. Одного разу допоміг йому вилікувати одного хворого. Цей чоловік повернувся з війни і не говорив — чи то контузія, чи депресія. А Іван пас корову і під час грози почув, як той чоловік щось сказав. Розповів лікареві. Вони дійшли висновку, що грім нагадує вибухи. Під час наступної грози Івана переодягнули у воєнний одяг. Зіграв командира — прийшов до того хворого й закричав: "У бій!". І чоловік забалакав. Згодом одружився, став керувати оркестром у парку. Іван часто до нього ходив, і той йому не переставав дякувати. Але коли починалася гроза, ховав голову під подушку".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На виставку "Тіні забутих предків" прийшов один із живих творців однойменного фільму
Миколайчук готувався ретельно до ролей. Перед зйомками фільму "Бур'ян" голодував, щоб мати виснажений вигляд.
"Пам'ятаю, як десь тоді одного разу підіймався сходами. А хтось котикові кинув шматочок ковбаски. І вона так йому запахла. "Я перший раз зрозумів, що я разом із котом можу з'їсти ту ковбасу, — зізнався мені потім: уже такий був виснажений. — Але зрозумів, який це гріх, навіть думати так не можна". Єдине, що мене просив, щоб у нього завжди були соки. Я переживала, казала, що занапащує своє здоров'я, але він був переконаний, що так треба. Іван дуже залежав від ролі. До кожної готувався і глибоко її переживав. І вже наповнений нею приходив на знімальний майданчик"
Провидиця напророкувала Іванові Миколайчуку, скільки житиме.
В Івановому селі жила провидиця, вони товаришували. Якось подивилася на нього і сказала, що проживе 25 років. І більш нічого. Я дуже переживала, бо все, що вона говорила, справджувалося. Перед 25-м днем народження Івана кажу йому, що мама просить приїхати у село. Подумала: якщо щось має трапитися, то хай удома. А Іван про те пророцтво й забув. Приїхали ми в село, накрили столи. Заїхав Дмитро Павличко. Іван іще прочитав його вірша: "Мені сповнилось 25". Минув день, другий, місяць. Слава Богу, все обійшлося, забулося.
Останній рік життя Іван сильно хворів, дуже схуд, не міг ходити. Якось я взяла його на руки і перенесла з кабінету в кімнату, де стояв телевізор. А він каже: "Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш.
А вже коли Іван хворів, лежав і не підводився, покликав мене і прошепотів: "Нам сьогодні 25". А я перший раз у житті забула про річницю нашого одруження. Попросив, щоб я схилилася. Притулив рукою. Цей останній жагучо-холодний поцілунок я ніколи не забуду. У мене аж вистрілило в голові: 25! Ми прожили разом рівно 25 років. Через чотири дні Івана не стало. Останніми його словами були: "Тепер я знаю, як знімати кіно".
Згадує Федір СТРИГУН, художній керівник Львівського театру імені Заньковецької.
"Побував у Чорториї, подивився на хату Івана і вклонився. Миколайчук був чоловіком, який ніколи не прогинався ні перед ким. Він був самодостатнім і з міцним коренем. Іван був просто людиною, яка любить Україну, а ще великим мрійником. Він казав: "Зароблю гроші й на свій день народження накрию столи, які поставлю від Чернівців аж до Чорториї! І будемо ми пішки йти та по чарці пити". Я засміявся і відповів, що тоді нам знадобиться два тижні на дорогу, а він каже: "Ну й добре, куди нам поспішати". Він ніколи не відчував себе вторинним, недостатнім, нікому не заздрив, а був чистим душею, світлим, гарним чоловіком, любив людей".
Мрію він частково здійснив, якось на останні гроші купив 100-літрову бочку пива і запросив усіх односельців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У столиці перейменують вулицю на честь Миколайчука
Ліна Костенко зашила свій спогад у вірші. Це було в селі Халеп'я, на одній із письменницьких дач, куди поетесу запросили в гості. І де жив тоді Іван.
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
Чекало все! Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки - як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран - твоя домівка,
Два виміри, і третій - в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.
Дати
1941, 15 червня — Іван Миколайчук народився в селі Чортория, тепер Кіцманського р-ну Чернівецької обл., у селянській родині. Був четвертим із 10 дітей. Із дитинства грав у сільському театрі, у 12 років зіграв діда. Умів грати на скрипці, дримбі, цимбалах
1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому драмтеатрі ім. Кобилянської, 1965-го — Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого
1962, 29 липня — одружився з Марією Карп'юк, солісткою Академічного народного хору ім. Верьовки
1962–1964 — зйомки у фільмі "Тіні забутих предків". 1965-го Миколайчуки переїхали з гуртожитку в однокімнатну квартиру в центрі Києва, за 5 років отримали трикімнатну квартиру на Березняках. Тут у них часто гостювали друзі — Гаврилюки, Брондукови, Бикови, Сергій Параджанов
1975 — у Чорториї збудував хату для матері. У старій, критій соломою, всі не вміщалися. Казав: "Хочу ночувати вдома, а не по родичах"
1983 року створив сценарій картини "Небилиці про Івана", який дозволили знімати тільки восени 1986 року. Через тяжку хворобу почати зйомки так і не зміг.
1986 — знімався в Одесі у фільмі "На вістрі меча". Уже був хворий на рак. Погодився на зйомки лише, щоб вивезти родину з Києва після вибуху на Чорнобильській АЕС
1987, 3 серпня — Іван Миколайчук помер. Похований на Байковому цвинтарі. За рік йому посмертно присвоїли Шевченківську премію
Загалом знявся у 34 фільмах, написав 9 сценаріїв, має 2 режисерські роботи.
Вулицю Серафимовича у Києві, на якій жив Іван Миколайчук, перейменовано на вулицю Івана Миколайчука.
На батьківщині поета в хаті, де жила сім'я Миколайчуків, нині діє музей Івана Миколайчука.
Уже після смерті актора у 1987 році на ставок у його рідному селі прилетіла пара лебедів. На зимівлю птахи не відлетіли, через рік їх стало більше, а тепер там живе ціла лебедина зграя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "На роль Миколайчука планували взяти актора з Москви"
Цитати Миколайчука
"Немає більшої трагедії, ніж бути генієм, мені здається. Я, хвалити Бога, не геній. Але те, що я відчуваю в генії, каже мені - це найнещасніші люди на світі, тому що вони, як провидці, сприймають усе, вбирають все, і боляче їм усе.
"Кіно здавалося мені мистецтвом високим і тонким".
"Найбільше потрясіння - крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш все".
"Я завжди намагаюся зрозуміти і відчути внутрішній біль свого героя".
3 
5298
Коментарі