Ексклюзиви
Пʼятниця, 20 жовтня 2017 15:50

Мати щастя

Один усе ще відносно молодий, але вже знаний не лише в Україні літератор нарешті оженився. І, як заведено в таких щасливих випадках, вирушив у запаморочливу шлюбну подорож. Вирушив, щоправда, сам, але все одно в запаморочливу: Сполученими Штатами Америки й Канадою. Тільки позаздрити.

Хоч я особисто такий, що не заздрю. Бо свого часу теж мав подібне щастя, причому – двічі. Не в сенсі одруження, а в сенсі Штатів і Канади. Роки минули, а воно й нині все перед очима. Люблю собі іноді позгадувати вголос, дратуючи застільних слухачів. Наприклад, Торонто. Заходжу в якийсь торговий центр, у відділ жіночого одягу. Привезу, думаю, жінці й дочці щось канадське, щось таке з візерунками, на зиму. Стою, розглядаю, обмацую: вибір, ясна річ, широкий. Відтак усвідомлюю, що я ж нічого не розумію в розмірах. І починаю рідною мовою тяжко нарікати на легку промисловість загалом і светри з кофтами зокрема. Аж раптом мої нарікання несміло перебиває ніжний голосок:

– Можу я вам чимось допомогти? – саме так, не "кен ай хелп ю?", а "можу я вам чимось допомогти?"

Дивлюся: стоїть дівча, уздовж і вшир досить подібне до моєї дочки.

– Можете, – кажу. – Примірте, будь ласка, оце й оце.

Після чого дівча ще покликало свою колежанку з трохи соліднішою фактурою, щоб мені легше було обриси дружини уявити. Уявив і не помилився – сам дотепер дивуюсь.

Або згадати Чикаго, де цілий район так і називається: Українське Село. Хочеш – іди на службу Божу до котроїсь із українських церков, хочеш – до українського ресторану на вареники з борщем. Ось там – український музей, а он там – український гастроном. І людей на вечори українських авторів приходить не менше, ніж у нас, і книжок вони розкуповують більше. А вже про кількість тамтешніх носіїв української мови я – на тлі наших лівобережних мегаполісів – навіть не заїкатимусь, бо ще когось ненароком заіншую до повного знецінення. Як випаде, до речі, нагода, треба буде їх – Торонто й Чикаго – приєднати до України. Згодилися б нам такі міста, щоб злегка нейтралізувати нечуване культурне розмаїття тих регіонів, які ми з дня на день збираємося деокупувати й реінтегрувати.

Але то таке, ліпше я вам про свою бабцю розповім. Яка теж в Америці побувала.

– Мета поїздки? – запитав для порядку консул, попередньо перечитавши запрошення.

– До онуки на весілля їду, в Нью-Йорк, – спокійно відповіла бабця.

– Тобто візи на півроку вам цілком вистачить? – усміхнувся консул.

– Чи ж ви здуріли? – рознервувалась бабця, вирішивши, що піврічна віза означає обов'язкове піврічне перебування в США без права повернутися додому раніше. – А корова? А свині? А кури? А вічно хворий дід? Хто їх буде півроку обходити? Ви?

Дуже вона тоді розвеселила того консула. Але не дуже надовго. Коли бабця вийшла з будівлі американського посольства, київські годинники перевалили за полудень. У небі над Нью-Йорком займався світанок нового дня. Дня 11 вересня 2001 року.

І ще два слова про щастя. Згаданий молодий літератор має таку особливість, що вміє опинятися в потрібному місці в потрібний момент. Себто там, де якраз починаються масові заворушення. Тому, крім обох антиянуковичівських Майданів, він побував, приміром, і на антилукашенківській "джинсовій революції" в Мінську. Сьогодні посаду президента США обіймає чудернацька помісь Лукашенка з Януковичем. І сьогодні ж, поки я пишу ці рядки, наш буревісник тиняється десь в околицях безмежного вашингтонського Національного Моллу. Тож на місці американців я б часу не гаяв. Хтозна, коли на берегах Потомака знову складеться аж настільки сприятлива політична кон'юнктура

Зараз ви читаєте новину «Мати щастя». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода