Ситуація, коли російських громадян, народжених в Україні, організатори літніх Олімпійських ігор назвали народженими в Росії, подано, як прикрий курйоз. Щось на зразок знаменитих "географічних" обмовок Віктора Януковича. Хоча мав би виникнути локальний скандал, як із жіночою збірною Північної Кореї: спортсменки влаштували демарш і не вийшли на поле, побачивши, що їх оголошують під прапором Південної Кореї. Тобто – іншої, ідеологічно чужої країни.
Проте ми не обурюємося, а лише просимо виправити помилку. Якщо нас пишуть росіянами, а наші міста – російськими, то це насамперед наша помилка.
У мене двояке ставлення до того, що відбувається в гуманітарній сфері сусідньої Росії. З одного боку, я вважаю себе досить грамотною людиною, тож мене обурює, коли мою Батьківщину безсовісно вписують в контекст актуальної російської історії. Довкола цієї теми поламано безліч списів. І головне – питання, що було раніше, яйце чи курка, тобто, чи справді Київська Русь заклала підвалини російської державності, а українці з одностайним ентузіазмом прийняли радянську владу, дискутуватиметься ще довго. Так само, як мовне. Але з іншого боку не може не викликати певної поваги затятість російської влади та провідних російських державних ідеологів: адже це вони роблять усе можливе й неможливе, аби просувати свою державу скрізь та зі значною часткою агресії.
Причому ця агресія зовсім не носить виразно негативного характеру. Російська сторона просто вирішила, що принаймні серед трьох слов'янських народів - російського, українського та білоруського - домінуватиме саме вона. Тоді як українці, за моїми спостереженнями, в національному плані прагнуть домінувати лише в межах державного кордону своєї країни, що цілком логічно. Та ж Франція, з якою неофіційно прийнято порівнювати Україну, не оголошує всіх довкола себе "такими французами", навіть бельгійців – носіїв французької мови. У Німеччині та Австрії говорять німецькою, колись існувала ціла Австро-Угорська імперія, проте скоро 100 років як німці, австрійці, угорці та інші колишні імперські сателіти існують та розвиваються окремо один від одного. І, зокрема, німці не вважають австрійців чимось на кшталт "неправильних німців".
На фоні цього ми покірно знизуємо плечима, коли територію України в бік західного кордону досі вперто вважають частиною Росії. Нас не обурює ані те, що міністр освіти України Дмитро Табачник публічно називає українську "непотрібною мовою", а голова українського уряду Микола Азаров вважає державну мову "малороссийским языком".
Добре, нехай ми толерантні та готові залишити державних мужів наодинці з їхньою власною дурістю. Проте це не вирішує проблеми: про нашу державу за 20 років світ дізнався лише кілька нібито базових речей: Чорнобиль, "помаранчева революція", корупція, расизм. Значить, якщо корупція і расизм – це в Україні, а коли йдеться про місце моєї країни на карті світу та в головах іноземців, то це – "така Росія".
Жодна влада, котра панувала в Україні від часів Незалежності, не зробила нічого, жодного політичного кроку, аби уявлення про мою країну, як про окрему державу, з власною історією вкоренилося в світі. Коли 1994 року під час перемоги української фігуристки Оксани Баюл на Олімпіаді в Ліллегаммері 45 хв шукали фонограму державного Гімну України, це викликало певний резонанс. Проте було списане на те, що наша держава ще дуже молода, мала на той час неповних три рочки. Проте тепер, коли ми вже скоро святкуватимемо повноліття, уявлення про нас у світі лишається на тому ж самому рівні. Ну, хіба Гімн швидше знайдуть...
Зате державу Росія ні з ким не сплутають. Та й вона не дозволить цього зробити! Більше того, поки ми клацаємо дзьобами, російські аніматори знімають мультики про подвиги богатиря Іллі Муромця, котрого без жодних обмовок визначають російським. Це при тому, що навіть історики Російської імперії визнавали: народився чоловік недалеко від Чернігова, служив київському князю Володимиру, старість і смерть зустрів у Києво-Печерський лаврі. Але це не заважає вважати Чернігів та Київ питомо російськими містами, Лавру – російською територією, а українців – сепаратистами, котрі всупереч історичній правді з російських підручників відділилися від великої Росії, не більше й не менше. Про десятки сучасних фільмів на сюжети російської історії та сотні романів "під історію" я вже сумно мовчу.
До того часу, поки в української влади не ставатиме політичної волі подавати мою країну в світі як окрему самостійну державу, доки не буде чітко прописаної гуманітарної політики, поки ми не знімемо свого "Іллю Муромця" і власного "Тараса Бульбу", нас далі сприйматимуть "такою Росією". І якщо ми на когось мусимо ображатися в цьому плані, то хіба на себе, адже з кожним поводяться так, як він дозволяє. Хоч про особу йдеться, хоч про державу.
5 
1
Коментарі
119