Давно не включаю телевизор. Но когда-то он был для меня очень важным

Здравствуйте, дорогие товарищи!"

Мій тато йшов у ногу з науково-технічною революцією. Натомість совєтська НТР не йшла в ногу зі світом, але це нам не заважало. Ми перші на вулиці мали заморозник, порохотяг, кавомолку, соковитискач, пральку і телевізор. Тато навіть десь роздобув машинку для виготовлення морозива, а ще йогуртницю і майонезницю.

Ні, ми не були багаті, не належали до еліти, не були партійними. Але в тата був такий дриґ – тішити маму новинками побутової техніки.

Перед очима стоїть наша бабця, яка перед тим, як мали звучати новини з цілого світу, вмощувалася перед телевізором у фотель, розправляла спідницю, зав'язувала хустку, з якою ходила до церкви, і на привітання "здравствуйтє, дарагіє таваріщі" чемно відповідала "Слава Йсу".

Телевізор у часи мого дитинства був цімесом. Не те що радіо. Радіо мав кожен.

Тато купив телевізор у 1960 році. Він був невеликий, чорно-білий. Видимість кольору надавала накладна прозора плівка на екран з кількома барвами. Це було таке саме окозамилювання, як і те, що демонстрував телевізор. І було дві програми – центральна з Москви і Лєнінґраду та українська з Києва. А ще були передачі зі Львова. Запам'яталися дуже теплі "Вечори на Високому Замку" і сестри Байко.

Новини починалися завше з казкових звершень трудящих. Диктори розповідали про рекордні 16 центнерів пшениці з гектара, але мовчали, що далеко нечорноземні ґрунти Скандинавії давали до 60-ти центнерів, а Ірландія – ще більше. Ці героїчні звершення не були нічого варті без конкретних героїв: "знатних" ланкових, шахтарів, доярок. Їх часто запрошували на розважальну передачу "Галубой огоньок", де ведучі, звертаючись до цих ударників праці, казали: "Вас знаєт вся страна", а всі присутні радісно плескали. Хоча насправді "вся страна" знала Магомаєва чи Мордюкову, а не цих трударів.

Після бадьорих "совєтских" новин йшли не менш бадьорі новини з країн соцтабору. Там теж відкривали нові заводи, збирали "рекордні" врожаї і зводили нові оселі. А в самому кінці звучали новини з капіталістичного світу. Це вже були не надто бадьорі новини, а навіть гнітючі: землетруси, вулкани, цунамі, аварії, катастрофи, страйки, війни і т. д.

Совєтська людина вже з дитинства мала усвідомлювати, що соціалізм – рай на землі, де не буває землетрусів, вулканів і цунамі, а от у капіталістів усе це є.

Я не розумію, як хтось усьому цьому міг вірити. Але ж чимало хто з відомих людей признавався, що таки вірив.

Я не вірив. І батьки мої не вірили. Але, звісно, ми цього не показували. Про це могли говорити лише у вузькому колі.

Щосуботи "Прикарпатська Правда" публікувала програму телебачення на весь тиждень. Мама з олівчиком вивчала її і підкреслювала все, що варте уваги. В основному це були фільми, мультики і всілякі "огоньки" чи, з 1966-го, майже польський кабачок "13 стульєв". Не конче те все встигалося оглядати, але порядок мусив бути – план на цілий тиждень.

На фільми до нас сходилися сусіди. На мультики збігалися діти.

І справді я можу повторити те, що ляпає класична "вата": "жилі ми дружно". Двері в нас практично не замикалися, бо завше хтось приходив – то солі позичити, то виварку, то якогось рецепта в мами запитати. Тому не рідко з нашого порогу лунав гучний голос тата: "Пані Влодзю! А чи не у вас наш макогін?". І пані Влодзя радісно повідомляла, що "Нє! У мене вже свій!".

Пані Влодзя знала, що в нас сьогодні на обід, а ми знали, що в неї. Зрештою, ми часто ходили одні до одних на обіди. Згадую телячий рóсіл (бульйон) пані Влодзі з яськами і макáраном – прозорий і чистий, як моя сльоза над розбитою іграшкою. У мене ніколи нема терпцю збирати пінку, аби рóсіл став прозорим.

Мої батьки оглядали майже всі фільми і серіали. Я, заки був малий, не пропускав мультиків, але фільми дивився рідко, а ще рідше серіали. Запам'ятався угорський серіал "Капітан Тенкеш" про повстання куруців проти австріяків.

Фільми я любив оглядати в кінотеатрах. На закордонні фільми переважно були черги, часом доволі великі. У вихідні доводилося купувати квитки зранку, щоб потрапити на вечірній сеанс. Десь у 1970-х стали практикувати в кінотеатрах дурнуваті оголошення, і то конче московською. Коли запускали до залу, вмикався гучномовець: "Дарагіє зрітєлі, ви прішлі сюда, штоби акунутся в мір кіно, в мір ваших мєчтаній і грьоз" і т.д. в такому ж дусі.

Я був у захваті від "Трьох мушкетерів", "Скарамуша", "Паризьких таємниць", "Графа Монте-Крісто", "Залізної маски", "Пригод Одіссея", а особливо від "Фантомаса". О, Фантомас! Це ім'я закрасувалося на всіх парканах і будинках. Люди знаходили у своїх поштових скриньках цидулки: "Мнє нужен труп – я вибрал вас. Да скорай встрєчі – Фантомас". Чи міг я втриматися, щоб і собі не долучитися до народної творчості? Ні. Тому і я вигадав віршика: "Замовляйте парастас! Вас чекає Фантомас".

Всього з 1964 по 1967 знято три фільми про Фантомаса. В головних ролях – Жан Маре і Луї де Фюнес. Я дуже чекав, що з'являться і наступні серії, де нарешті таємниця буде розкрита і ми побачимо, хто сховався під маскою. Але продовження французи не зняли, незважаючи на те, що фільми мали шалений успіх.

Згодом, коли я перебрався до Львова, то почув, що є якесь особливе "польське телебачення", а крім того, "кіно ноцне". Життя наповнилося вестернами, фільмами жахів, детективами і кабаретами... Совєтське телебачення відійшло на задній план.

Я вже давно не вмикаю телевізора. Все, що мені треба, стягую з інтернету. Не дивлюся жодних політичних шоу, не слухаю саморобних аналітиків і політичні новини. Але якось без проблем перебуваю в курсі всіх подій. Телевізор, який був колись для мене чимось дуже важливим, припадає порохами.

Коли мама померла і тато залишився сам, то любив оглядати безмежні латиноамериканські серіали. Телевізор уже був інший, кольоровий, але все одно пристаркуватий і показував не дуже чітко. Нового тато купувати не хотів: "та скільки мені там вже зосталося".

Коли я забирав тата до себе, то залишив пані Влодзі цілу шафу маминих суконь та інших лахів, а з ними і старий телевізор. Тато несміливо виголосив думку, що він би ще йому придався. Але я обіцяв купити новий.

Я облаштував йому окрему кімнату і купив новий телевізор. Над телевізором він почепив мамин портрет.

Коли його чіпляв, то сказав:

– Ти мене не раз переконував, щоб я переїхав до тебе. Але ти даремно думав, що я там був сам, без опіки. Коли мені тяжко, я дивлюся на нашу маму і прошу, щоб мені стало легше. І знаєш? Помагає. Вона мене чує.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"