Украинцы умирают, едут, исчезают. Наступит время, когда здесь никого не останется

Три всадники украинского апокалипсиса – высокая смертность, выезд за границу и переезд из сел и городков в крупные города – кардинально меняют облик нашей страны

Коли я був малим, по телевізору крутили рекламу про те, що "нас 52 мільйони". І хоча купа людей досі вважає мене малим, тобто з того часу не так багато води в Тисі спливло, та нас уже далеко не пів сотні мільйонів.

Тепер нас на цілу чверть менше – сорок з невеликим гаком, який ніхто не в силах підрахувати точно. Припускаю, що тих, які живуть тут, а не перебиваються десь по закордонах (у самообмані, що вони там лише тимчасово, щоб заробити на квартиру/ремонт/пенсію), буде ще менше – наприклад, 37 мільйонів. Принаймні таку цифру минулого року називав міністр Дубілет, оцінюючи перспективи цифрового перепису.

Мінус 15 мільйонів населення за 30 років незалежності – незлецький підсумок, погодьтеся. Так, так, я знаю про всі застереження й причини, але часом добре глянути на сухі цифри без пояснень, бо вони самі все пояснюють. Економічні кризи, які в нас переходять одна в іншу, анексія території і частини населення, війна, плачевний стан системи охорони здоров'я, низька тривалість життя і низька народжуваність (частково через бідність, частково – як загальноєвропейський тренд), виїзд на заробітки – та ви й самі про все це знаєте.

Але не будемо тут про причини, я хотів би поговорити про наслідки, зокрема один із них – візуальний. Мінус 15 мільйонів населення навіть на такій величезній території не могли минути непоміченими. Вони залишили свій слід у кожному куточку країни – поставили чорне клеймо запустіння.

Три вершники українського апокаліпсису – висока смертність, виїзд за кордон і переїзд з сіл та містечок у великі міста – кардинально змінюють вигляд нашої країни. Скрізь, крім, напевно, Києва, щодня більшає вікон, у яких не світиться, дверей, що вкриваються павутиною, і дворів, які заростають бур'янами, а потім кущами й деревами.

Більше жодна проблема України не сповнює мене таким пекучим жахом, як депопуляція. Ще навіть десять років тому вона не сприймалася так гостро, тоді говорили тільки про гірські села, де на віддалених присілках після смерті старих господарів забивали вікна й двері в хатах. "Молодь не хоче тут жити", ‒ стенали плечами люди, і це було зрозумілим, бо як жити на горі, куди не завжди й ЗІЛ заїде?

Тепер покинуті оселі можна побачити не тільки в горах, а й у багатших селах і багатьох райцентрах. Їх стало настільки багато, що ними вже навіть дітлашня й безхатченки не цікавляться – вікна цілі, замки не виламані. Деякі з них можуть простояти довго, а інші, збудовані з саманної цегли, після кількох сезонів дощів западають всередину – вслід за комином.

Різноманітні сайти пістрявіють оголошеннями про продаж добротних будинків у провінції за все нижчу ціну, але попит зменшується, бо в нашій країні масовий рух відбувається в протилежному напрямку – в столицю, за кордон або в домовину.

Тож пусткою стоять не тільки хати і старі совєтські заводи, а вже й будівлі профтехучилищ, гуртожитки, школи, корпуси лікарень, різноманітних управлінь і установ, порожніють універмаги в райцентрах і громіздкі потвори мерій та райдержадміністрацій, залізничні вокзали й церкви. Та й узагалі – людей на вулицях стає менше.

І від цього стає страшно, бо панує відчуття, ніби щовечора в якомусь вікні неподалік не загориться світло, а щоранку у новому будинку на околиці не скрипне хвіртка. Люди помирають, їдуть, зникають – і пустка, достоту як сипучий пісок, поволі поширюється, підкрадаючись усе ближче до тебе. Аж поки не настане час, коли тут не залишиться нікого.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"