Надеюсь, что не Украину потянет Кравчук на дно, а зевласть

Выражение "маразм украинской политики" становится уже даже не метафорическим

Завдання української політики – веселити навколишній світ власною пародійністю. І ревно пильнувати за тим, щоб Шевченкова фраза "Так сміються ж з України стороннії люди!" ніколи не втрачала актуальності. Теперішній владі обидва завдання не те що до снаги – вона собі радить із ними успішніше за будь-яких попередників. Влада, яку обрали під оптимістичним гаслом "Хоть паржом!", не могла підвести очікувань. Щоправда, поржати нам чомусь вдається дедалі рідше. Зате з нас – дедалі частіше.

Призначення нового очільника нашої загалом невеселої й тягомотної місії в Мінську – з ряду найпроривніших хохм останнього часу. Втім, якщо правда те, ніби "хохма" походить від єврейського "мудрість", то ця мудрість може коштувати надто багато. Нове 86-річне обличчя належить особі, неодноразово пійманій на пристосуванстві і, м'яко кажучи, угодовстві, щоб не сказати угодництві.

Незалежність наша саме тому й вийшла такою кривою, що в неї отакий батько

Іншими словами – де Кравчук, там поразка.

Ясна річ – поразка тієї сторони, на якій начебто Кравчук. Про це зовсім незайво знати всім отим молодим і юним людям, яким олігархічні медіа вже розказали, що саме Кравчук є батьком української незалежності. Зрештою, може, вони й не помиляються, олігархічні медіа. І незалежність наша саме тому й вийшла такою кривою, що в неї отакий батько. Незалежність із кравчуківськими генами. Вроджена вада, так би мовити.

Що пам'ятаю про цього більше ніж слизького типа, який – визнаю недостатність власної уяви – ще 20 років тому здавався мені радше палеонтологічним експонатом, архівною пам'яткою пізнього комунізму, ходячим пережитком себе самого і своєї доби?

Дискусія точилася навколо створення Народного Руху, Кравчук мав його не допустити, а ідею переконливо скомпрометувати

Пам'ятаю, як 1989-го ми дізналися про існування цього цековського функціонера з телеекрану, на якому він намагався дискутувати з філософом Мирославом Поповичем. Дискусія точилася навколо створення Народного Руху, Кравчук мав його не допустити, а ідею переконливо скомпрометувати. Пам'ятаю, як Попович не залишив від нього мокрого місця.

Потім на установчих зборах київського Руху йому надали слово як запрошеному представникові "тої сторони" – й він рушив до сцени в переповненій задухою й напруженням, аж готовій здетонувати, залі такою нетвердою ходою, що мені здалося, ніби він ніколи й не добреде до мікрофону, завалившися десь посеред сцени від інсульту. Але ні – добрів і навіть повиступав. Як завжди, округлими фразами ні про що.

Згодом уже був рухівський установчий з'їзд (він зробився таким собі штатним прилипайлом до Руху), і йому на вилогу піджака причепили синьо-жовтий прапорець, але він так злякався, що тут-таки нервово зняв зі себе піджак, посилаючись на ту ж таки задуху в залі. Інсульту не сталося й тоді, а піонер Володя Зеленський навряд чи стежив за тими подіями, всеціло поглинутий підготовкою до шкільних кавеенів.

Далі пам'ятаю, як у Верховній Раді з нього ліпили "українського Бразаускаса". Сподіваюся, покійний Бразаускас простив нашим тодішнім нацдемократам той приречений на невдачу проєкт.

Незалежна Україна за нього не проголосувала, але виявилася значно меншою кількісно

Ще пам'ятаю, як 1 грудня 1991-го за нього одностайно проголосувала вся УРСР. Незалежна Україна за нього не проголосувала, але виявилася значно меншою кількісно. УРСР перемогла, і він став президентом. Дотепер його поразки були поразками старої системи, яка висунула його для самозбереження. Відтепер його поразки ставали поразками України як держави.

На щастя, його президентура виявилася рекордно короткою – лише 2,5 року. Що серед іншого свідчить про його хронічну бездарність як політика.

Проте в пам'яті народній він чомусь відтиснувся не тільки "швейцарською хатинкою", "кравчучкою" й "маємо те, що маємо", але і як мудрець та безумовний моральний авторитет. Воістину – олігархічні медіа що схочуть, те і зроблять у цих головах.

Втім протягом навіть отих двох із половиною президентських років він устиг чимало. Кожну його зустріч із Єльцином ми проживали з недобрим передчуттям чергової здачі та втрати, по завершенні ж зазвичай переконувалися, що нітрохи не перебільшували – ні загрозу, ні масштаби здачі і втрати. Тобто зради.

Про всю подальшу його діяльність згадувати без огиди не доводиться. Хоч добре вже й те, що ніяким Медведчукам чи Суркісам, ніяким блокам "Не так!" чи навіть Юлії Тимошенко дружба з ним популярності нітрохи не додавала. Думаю, що завжди навпаки – вона губила їх і топила.

Вислів "маразм української політики" стане вже навіть не метафоричним

Як і чим ця його абсолютна поразковість вилізе нам тепер у Мінську, ми напевно вже невдовзі побачимо. В будь-якому разі після приєднання до перемовин 87-річного Вітольда Фокіна вислів "маразм української політики" стане вже навіть не метафоричним.

Але маймо надію, що й цього разу не Україну потягне Кравчук на дно, а всього тільки зевладу з її піонерською пам'яттю.

Публікується з дозволу видання "Збруч"

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

3

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Наші автори
Виктор Чумак Юрист, бывший заместитель генпрокурора
Андрей Римарук Ветеран, работник фонда "Повернись живим"
Остап Украинец Писатель, переводчик
Максим Кияк Эксперт Совета внешней политики "Украинская призма"
Тарас Чмут Председатель правления "Украинского милитарного центра"
Погода