В украинцев нет кризиса идентичности, в отличие от Зеленского

Если президент и его команда проигнорируют тектонические изменения, которые произошли в России и Украине, им придется иметь дело с общественным недовольством

Володимир Зеленський і новий керівник його Офісу Андрій Єрмак не помічали російської збройної агресії проти України протягом останніх шести років, а зараз звинувачують у війні Петра Порошенка, а не Володимира Путіна. У жодній серії трьох сезонів "Слуги народу", який транслювали на каналі "1+1", не згадали Путіна, Крим, Донбас чи війну. Під час свого першого візиту до США восени 2019 року Єрмак публічно заявив, що Порошено винен у війні, що викликало негативну реакцію з боку американського посла Курта Волкера.

Це має два стратегічні наслідки.

По-перше, представники команди Зеленського вслід за офіційною Москвою і прихильниками Путіна на Заході називають конфлікт в Україні "громадянською війною". Однак це аніскільки не відповідає дійсності, адже серед українських військових, як і серед загиблих, переважають російськомовні. Аби зрозуміти це, навіть не потрібно відвідувати лінію фронту чи Дніпро, де я бував неодноразово. Варто лише звернути увагу на велику кількість мемуарів про війну, написаних російською мовою.

По-друге, оточення Зеленського прагне повернутися в період до 2014 року, який вони наївно сприймають як епоху "братських відносин" між Україною й Росією.

Такі погляди представників команди Зеленського є продуктом їхніх комплексів меншовартості щодо Росії, а в деяких випадках і бізнес-інтересів, пов'язаних із Росією. Унаслідок цього вони просто неспроможні критикувати Путіна чи російську збройну агресію і прагнуть якомога швидше завершити "громадянську війну" й відновити "братські стосунки" з північним сусідом.

Такі погляді морально хибні, адже ядро їхнього електорату становлять російськомовні українці зі східних областей, які найбільше постраждали від смертей, поранень, руйнувань і вимушеного переселення внаслідок війни. Цей підхід неправильний і тому, що команда Зеленського у своєму поспіху в досягненні "миру" закриває очі на грандіозні зміни, які трапилися з Україною й українцями після 2014 року. Український поїзд уже давно покинув станцію, однак без Зеленського, Єрмака і їхнього оточення.

Ба більше, "бліцкриг" Зеленського і Єрмака для встановлення "миру" не бере до уваги шовінізм Росії щодо України й українців, який лишатиметься панівною ідеологією й надалі, зважаючи на прагнення Путіна стати довічним царем після 2024 року. Плани конституційних змін у Росії свідчать, що Путін прагне повторити шлях Нурсултана Назарбаєва, який минулого року покинув посаду президента, щоби стати "батьком нації".

Конституційна реформа в Росії відроджує російський імперський націоналізм двохсотрічної давнини, описаний ще Сергієм Уваровим як "православ'я-самодержав'я-народність".

Путін запропонував зробити Російську православну церкву офіційною державною церквою, хоча православ'я в Росії сповідують менше половини населення (дві третини українців є православними), тоді як значна частина росіян є мусульманами й буддистами. Коли наприкінці 2018 року Константинополь надав Україні церковну автокефалію, Путін скликав позачергове засідання Ради безпеки, засвідчивши, наскільки важливим питання національної ідентичності є для російсько-українського конфлікту. РПЦ налаштована категорично проти православної автокефалії України.

Ніхто в Росії не назве плани Путіна керувати державою до кінця життя "автократією", але для них важко підібрати інше слово. І Назарбаєв, і Путін прагнуть стати невиборними царями у ХХІ столітті, яким непотрібна позірна легітимність, яку давали нечесні вибори.

Повернення до царистської концепції російської "народності" означає заперечення окремішності української й білоруської націй. У парадигмі "триєдиного російського народу" росіяни і три східнослов'янські народи є одним цілим, а українці – "малоросами". Путін і інші російські керівники неодноразово називали росіян і українців "одним народом".

Путін намагався відродити царистський імперський націоналізм іще з часу свого переобрання президентом у 2004 році. Обурений підтримкою Заходу Революції троянд у Грузії й Помаранчевої революції в Україні, які він вважав своєю вотчиною, він займав щораз більш націоналістичну і ксенофобську позицію. Роком потому залишки генерала Білої армії Антона Денікіна й ідеолога Білого руху в еміграції Івана Ільїна було повернуто в Росію й поховано з державними почестями. Син іншого генерала Білої армії Петра Врангеля заборонив повертати залишки його батька в Росію.

У роки російської громадянської війни представники Білого руху вороже ставилися до української автономії, не кажучи вже про незалежність, адже були впевнені, що українці є гілкою російського народу. Путін високо цінує Ільїна, який пропагував фашистські й антисемітські погляди, і рекомендував його праці російським чиновникам.

Створення "русского мира" й об'єднання внутрішнього й емігрантського крил РПЦ у 2007 році прискорило повернення Росії в минуле. "Русский мир" спрямовано на об'єднання трьох східнослов'янських народів під керівництвом Росії та довкола російської мови й РПЦ. Російська й радянська історіографія завжди зображала українців, білорусів і росіян як три народи, що народилися одночасно в середньовічній Київській Русі й завжди лишатимуться в "братському" союзі.

Претензії Росії на Київську Русь, покликані посилити східнослов'янську єдність, впали на сприятливий ґрунт протягом президентства Віктора Януковича. Цей процес досяг апогею у 2013 році під час святкування 1025-ї річниці хрещення Київської Русі, яке відбулося в Україні та яке відвідав Путін і патріарх РПЦ Кирило. Проросійський лідер "Опозиційної платформи" Віктор Медведчук, хресним батьком дочки якого є Путін, був тоді головним організатором конференції "Слов'яно-православні цінності – підґрунтя цивілізаційного вибору України". Протягом того року Путін постійно тиснув на Януковича, аби той відмовився від європейської інтеграції на користь євразійського ("слов'яно-православного") вектору.

У своїй промові в березні 2014 року, якою він визнав Крим частиною Російської Федерації за результатами референдуму, не визнаного міжнародними організаціями й західними урядами, Путін використовував спадщину Київської Русі як фундамент для слов'янської єдності в межах "русского мира". Двома роками потому це набуло абсурдних масштабів, коли в Москві – заснованій тільки в 1147 році – поставили величезний пам'ятник князю Володимиру Великому, який правив Київською Руссю протягом 980–1015 років.

У 2008 році на засіданні Ради Росії – НАТО в Бухаресті Путін зазначив, що Україна є "штучним" утворенням, а на півдні України мешкають "росіяни". Путін і російські націоналісти називають південно-східну Україну "Новоросією", населеною "росіянами", а центральну Україну – регіоном проживання "малоросів". Натомість Західна Україна в їхній картині світу розташована за межами "русского мира".

Концепцію "Новоросії" відродили у 2014 році як ідеологічний інструмент відокремлення південно-східних регіонів України завдяки підбурюванню проросійських заворушень. Хоча російськомовні українці здебільшого продемонстрували себе українськими патріотами (а не "росіянами" чи "малоросами"), Путін і сьогодні вірить своїм фантазіям про цей регіон. У грудні 2019 року Путін назвав південно-східну Україну "Причорномор'ям", яке більшовики нібито помилково приєднали до України, хоча його населяють "росіяни".

Російське політичне керівництво і спецслужби так і не зрозуміли, чому провалився їхній проєкт "Новоросія", та продовжують транслювати свої викривлені погляди на Україну. Українська ідентичність і патріотизм виявилися достатньо сильними, щоби відбити російську збройну агресію у 2014–2015 роках і з того часу лише зміцніли.

Зважаючи на прагнення Путіна відродити імперський російський націоналізм і стати "батьком" і царем російської нації після 2024 року, шанси на встановлення миру в Україні мізерні. Якщо Зеленський і його команда проігнорують тектонічні зміни, які відбувалися й відбуваються в Росії й Україні, їм доведеться мати справу із суспільним невдоволенням, падінням популярності й політичною кризою.

Події з 2014 року показують, що в українців немає кризи ідентичності, на відміну від Зеленського.