Місяць листопад у своїй останній декаді ще такий, яким він споконвіку був — не жовтий, де ще зачепилося листя, і не сірий, де воно вже облетіло, а зелений. Це колір трави, моху на старих покрівлях і озимини в полях.
Той колір густіший і глибший, аніж весною — як окислена мідь.
Рано їдучи на роботу, бачиш ту живу зелень, і тобі гарно, бо вранці душа шукає підтвердження, що все в твоєму світі буде як було, а значить, скоро оцей пейзаж ляже під сніг і надовго настане справжня зима.
Раз дуже цього хочеться, то, щоб воно збулося, треба, для надійності, знайти ще хоч би одну якусь прикмету.
А в тому місці, де мені треба пересідати на метро, стоїть будочка, в якій дівчина Інна варить добру каву. Ця дівчина в'юнка, як стеблина, і в неї дивовижна пластика — сказати б, танцювальна, тільки дуже особлива, так, наче ця Інна перед тобою випірнає з глибокої води на повен зріст, і момент випірнання триває не пів секунди, а весь час, доки на неї дивишся.
Як таке буває — не знаю.
П'ю там каву кожного ранку вже років два. Одначе, маршрути мої складалися так, що я ніколи не бачив ту дівчину зимою. А це важливо ось через що. У неї всі футболки, а восени — светрики, трохи короткуваті, й у поєднанні з вищеописаною випірнальною пластикою це створює чудесний ефект для очей. Бог свідок, я не спеціально туди дивлюся, просто будочка висока, і моя голова опиняється якраз над прилавком, а одвертатися од усього прекрасного, що є в природі — гріх.
Так от, минулого понеділка я собі задумав: десь тут коло будочки мусить мені явитися якийсь знак. І збулося: Інна на цей раз одягла довгий светрик.
Значить, зима таки буде справжня.
2 
1
Комментарии
1