Що не вернеться

Хотілось би іноді бути богом, але якось так, щоб при цьому залишався і я, той, який оце є — аби було для кого робити чудеса, дуже важливі, хоч і зовсім не особливі, а такі малі, що про них, окрім мене, ніхто не знає. Ось через те й хочеться самому для себе побути богом — невеликим, з малої літери, і не назавжди, а тільки тоді, коли твої дрібні печалі й мимовільні гріхи, невидимі для світу, поступово збираються й згущуються, як ото туман, настільки щільний, що він починає осідати на траві й на кущах великими краплями, які народжуються ніби з нічого. Отже, той, ким би я хотів іноді стати — нехай би він не був усемогутнім, а займався тільки тим, на що Всемогутній часу не має — усім тим, що просто перестає існувати й минає само собою, як минає будь-який день, будь-яке літо чи осінь. Йдеться не про те, щоб це переінакшити, а тільки про можливість побувати там, щоб позабирати назад усі слова, сказані колись недоречно й нерозумно. І навпаки — сказати кілька тих слів, які не були вчасно сказані. Або й нічого не говорити, якщо це неможливо. В такому разі у мене є ще одне бажання, зовсім просте.

От стояло на нашій вулиці колись кілька хат, які я міг би упізнати хоч і на тому світі. Але їх давно нема, а я так ніколи й не побував там усередині. Це те, що здається втратою, яка залежала тільки од тебе і тільки тобі важлива — як втрата. І от тепер я хотів би там побувати. Це б нічого не змінило й не повернуло назад, але таки, здається, жилось би легше. В усьому іншому я буду розумно-ощадливий і не бажатиму нічого неможливого. Скажімо, не проситиму, щоб мені дано було побачити тих, хто мене колись таємно любив, але не вмів чи боявся сказати, а я сам не зумів здогадатися.

×