Коли наша річка замерзала, я ходив до школи не дорогою, а саме сюдою, посередині русла, хоч так і трохи довше. Цей шлях здавався особливим, хоч там нема нічого, окрім верб і верболозу. Ну, ще кілька осокорів і два-три кущі калини, й калинові ягоди — єдине вкраплення якогось сильнішого кольору на сіро-зеленому вербовому чи рудому очеретяному тлі. Інколи щось мінялось — коли все в інеї, або коли йдеш зі школи пізно, і на оранжевому призахідному небі проступають чорні силуети дерев. Один відрізок того шляху, не більше кілометра, я особливо любив. Там по ліву руку порожні поля, а по праву підіймаються вузькі й довгі горбаті городи, за якими видно покрівлі хат. Чудо було в тім, що ти йдеш отут, над глибиною темних вод, де не пройдеш більше ніколи, і ніхто не пройде, на снігу — нічиїх слідів, тільки твої, та й їх змітає з криги вітер. Так само, як і сліди зайців та лисиць, що приходили вночі з поля. Літом у цих берегах є люди, хтось рибу ловить, замочує коноплі або пасе корову. А тепер — нікого, і тиша, тільки як від морозу трісне крига, то чуєш особливий звук — суміш глухого дзвону й водночас протяжного шелесту. Пізніше я чув щось схоже в армії, на стрільбищі, коли над тобою пролітає невидимий снаряд ­гаубиці.

Тоді цей маршрут був мені такий важливий, бо коли світ ще належить іншим людям, ти шукаєш якогось такого місця, де немає нікого, окрім тебе. Це справжня пустеля, маленька, але уся твоя. Чудо ще й у тім, що на краю цієї пустелі, на відстані погляду, починається густонаселена земля — діди й баби, грізні дядьки й дівчата, яким ти ще нічого не сказав. Все це так само близько й так само недоступно, як вода у тебе під ногами, під кригою. Це солодка самота, про яку є кому розказати. Про це завжди думається, коли перед Новим роком пишеш вітальні листівки в ті краї.

×