Смертю хоробрих

Коли ми з батьком робили щось не так, а ми все робили не так, мати сердилась, а один раз, назло нам, сказала от що:

— Краще б я пішла добровольцем на фронт і погибла смертю храбрих!

Це було вимовлено з таким серйозним відчаєм, що не здавалося смішно. Бо таких слів не говорять у хаті, в якій просто собі люди живуть. Через те ця фраза, сказана російськими словами, але не російською мовою, виявилася надто сильною і ніби начисто викреслювала нас із батьком з історії. Нам як заціпило — а що тут скажеш, нічим крити, та й годі.

Довелося хоронити кількох солдатів, що загинули в кукурудзі

Звісно, згодом ми помирилися. Але цей випадок назавжди залишився, принаймні, в моїй пам'яті — ніби якась така дорога, на яку ми разом усі троє, не подумавши, поткнулися, а потім позадкували й пішли назад, не озираючись, і більше ніколи тудою не ходили.

Але я все одно інколи думав про сказане — так, наче намагався пройтися в тому напрямку ще раз, уже сам, без них. Я думав про те, що вони обоє бачили немало воєнних смертей, навіть мати. Якось їй довелося хоронити кількох солдатів, що загинули в кукурудзі під мінометним обстрілом у Білоусівці — перед тим, як туди вступили німці. А ще раніше, зовсім малою, вона бачила, як махновці зарубали у нас за селом на пастовні одного дядька. Він звався Журавель. Його просто вивели туди, сказали: "Біжи!" — й зарубали.

Батько, звісно, бачив набагато більше. Одначе, всі ті смерті, які вони зблизька спостерігали й розповідали про них, були дуже простими, і не можна було сказати, що то загибель хоробрих. Найдивовижніше, що вони вірили, ніби й справді смерть десь буває якоюсь не такою, яку доводилося їм бачити. Думка про це приносить мені ледь вловиму радість: все-таки то не найгірша й не найгріховніша з ілюзій їхньої епохи.

×