Той край, де я виріс, здавався бідним, бо там не водилося ніяких звірів, щоб їх боятися, а тільки ті, хто сам усіх остерігався — зайці, ховрахи, зрідка лисиці. А вовки — вже ні. Ними лякали малих дітей, які скоро відкривали обман і жалкували про це. А втім, можливо, той край ­по-своєму особливий, майже як рай, де немає нікого, хто міг би на тебе напасти. Не було не те що гадюк, а й вужів. Навіть увечері нічого страшного не з'являлося з темряви. Тільки нічні метелики тихо тріпотіли крильцями, збираючи нектар з квіток у сутінках.

Єдині істоти, які могли тебе підстерегти і вкусити — це п'явки з чорними, рідше зеленими спинками. Але це — на болоті за греблею, тобто вже на межі нашого хутора. Мабуть, люди, які колись тут оселилися й поставили дві сотні хат, дуже правильно обрали місце для життя, й можна було сподіватися, що й самі вони тут мусять бути довірливі й мирні між собою. Але от недавно я згадав дивну річ.

Серед людей, які жили в тому невеликому просторі, іноді зовсім близько од мене, було з десяток убивць. Багато, як для такого місця. Усі вони колись когось погубили, переважно ближніх родичів. Хтось ненароком, а частіше навмисно, як той дід, що зарубав невістку, бо вона йому подобалась, і його неважко зрозуміти. ­Декого я близько знав. Люди як люди: іноді красиві й небуденні, на деяких я навіть хотів бути схожим. Інші ж були смішні, як дід Андрон з нашої вулиці. Колись зимою, в снігу по коліна, я ловив йому порося, воно вирвалося, бо дід не зміг його заколоти з одного удару. І хто б міг подумати, що він колись зарізав сестру — за землю, ще до колгоспів.

Тепер для мене секретом залишається ось що: як усі ці люди, відсидівши своє, повернулися знову сюди й жили тут, аж доки не померли? Можливо, тут справді є щось від раю — де всі все про тебе знають, але ні про що не нагадують, і нема кого боятися, окрім себе.

×