Ексклюзивы
четверг, 01 июня 2017 18:12
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Поїхали!

Недавно вранці я стояв на краю Брест-Литовського проспекту й думав, до якого метро ближче йти — на Святошин чи на Нивки. І враз відчув позаду себе наче якесь передчуття поштовху. Так як ото вночі на березі моря, коли на тебе накочується висока хвиля, невидима в темряві, одначе ти точно знаєш, що вона є. Я обернувся й кроків за 20 побачив незнайомого молодого чоловіка, що стрімко наближався, простягаючи руку для привітання. Він був смаглявий, циганистий, з великими темними екзальтованими очима. Підійшов, усміхався, а руку тримав так само простягнутою. А от свою я йому не подав. Просто дивився на хлопця мовчки. Бо подумав, що це якийсь менеджер мережевого маркетингу. На таку думку наводило дещо в ньому: чорний костюм, біла сорочка, галстук, плюс отой ентузіазм в очах. І великий рюкзак на плечі. Ось зараз він вийме звідти набір кухонних ножів і помиту морквину, й покаже, як її покришити десятком способів. Вєщь, нєзамєнімая в хозяйствє! Вам пощастило, сьогодні в нас акція, беріть майже задарма!

Руку він усе ще тримав простягнутою. Одначе, сказав щось зовсім не те, чого я ждав: "Ну що — поїхали?!"

Тут нам обом помалу дійшло, що насправді відбувається. Він переплутав мене з шофером, з яким домовився про зустріч на цьому місці. Мене вже не раз сприймали за шофера, і я це люблю — бо не шофер. Він вибачився, а я таки потис йому руку й побажав щасливої дороги. Потім ще довгенько не давало спокою оте його "поїхали?!". Жалкував, що я не той, про кого він подумав — бо міг би допомогти хлопцеві доїхати туди, куди йому треба. А людина з отакими нетерплячими очима могла їхати тільки додому, де давно не була.

Може, я й помиляюсь, але не вмію придумати щось інше.

Сейчас вы читаете новость «Поїхали!». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

1

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода