Недавно ми з добрим приятелем Богданом ішли собі по Пушкінській. І, несподівано для себе, спустилися крутими залізними східцями до закладу, що зветься "Купідон". А там, так само несподівано, випили по кухлю пива. І майже негайно нам стало добре, захотілося все покинути й піти в партизани, просто зараз. Від цього стало трохи шкода себе й на душі лоскотно. Хто отак пив пиво зненацька, знає оцю першу щасливу мить ейфорії. Вона справжня, в ній є щось таке, що й пізніше, на тверезу голову, не можна буде назвати дурницею.
Думку про те, щоб піти в партизани, озвучив я. А Богдан — він із походження галичанин, твердий у переконаннях та обережний у висловах. І от він каже:
— Але ж, пане Віталію, то тєжко витримати. Через три місяці в схроні ви захочете нагору!
Так сильно можна любити тільки одну хвилину
— А хто вам сказав, пане Богдане, що то має бути схрон? У нас їх не роблять. Бо в нас тут такі простори, що тебе доведеться довго шукати, якщо ти підеш у партизани.
Я це сказав просто так, не думаючи — але воно сподобалося нам обом, бо ясно уявилося Лівобережжя, де ти можеш зайти в соняшникові поля десь під Яготином, а вийдеш аж під Ромнами, а до кордону все одно ще буде далеко, і ніякі їхні паршиві вертольоти тебе не знайдуть до осені, а там видно буде.
І нехай це було навіяно тільки хвилинною ейфорією, але в цю мить ми любили мою батьківщину так сильно, як її можна любити тільки одну хвилину, бо не витримаєш більше. Очі Богдана були круглі й зворушені. Мабуть, і мої були такі самі, наче ми справді все покинули й стояли на краю отого безмежного океану соняшників.
Навряд чи хтось у "Купідоні" здогадався, про що ми говорили. Думаю, як збоку глянути, ми були схожі зовсім не на партизанів, а на двох ветхих київських євреїв, що уявили собі Єрусалим, де ніколи не були.
Комментарии
16