Доки стоять морози, дерева в берегах оддалік — на вигляд жорсткі, непроникні для очей, однотонні, кольору старого потьмянілого олова. А ось із ночі припливла відлига, повітря зволожилося, і ті дерева немов поближчали. Тепер їхні силуети на тлі снігів — м'які й чорні, як сажа, й з тієї чорноти подекуди неявно проступають інші кольори. Десь вище в кронах тихо світяться оливкові круглі абажури омели. А нижче, аж при землі, мерехтить ледь уловиме буряково-червоне — це тонкі, невидимі звідси стебла молодого верболозу.

Ідеш лугом по нетоптаному снігу, озирнешся — й бачиш, що виямки твоїх слідів одразу темнішають. А коли йтимеш сюдою назад, у кожному з тих недавніх відбитків твоїх чобіт уже стоятиме прозора вода, а на дні буде видно траву, зовсім зелену.

І хоч це ще тільки перехід між січнем і лютим, а пахне весною. Й тебе проймає дивна й гостра провина перед зимою — за те, що не надивився на неї, не натішився її спокійним затишком, що його сповна відчуваєш у натопленій хаті тільки тоді, коли надворі холодно.

Отже — провина. Через те тобі здається багатозначною й важливою фраза, почута в магазині: "А одпустіть мені оті дві хлібини". Це звучить як прохання про відпущення гріхів. Я б хотів і сам отак сказати, а не наважуюся. Бо для того, щоб моє прохання прозвучало саме так, як належить, треба довго жити тут. А якщо ні — то ти можеш хіба що переказувати те, що чуєш тут — так, як воно звучить.

×