Пропаще діло — переказувати сни. Особливо, коли в них нічого не відбувається, а є тільки місце, в якому опиняєшся, і враження від твого в ньому перебування — сильніше, аніж якби ти там насправді був. Такі матерії неможливі для розказування, одначе наводять на думку, що ти, можливо, не ­зовсім зникнеш після того, як тебе не стане.

Оце ось я бачив такий сон. Наче на синьому велосипеді, що його давно у мене вкрадено, їхав на Сотниче. Колись дуже любив туди їздити. Це дозволяло пережити все, що є хорошого в добрій мандрівці, хоч би й на інший континент. Тільки тут усе швидко, настільки, що не встигаєш розбудити ностальгію, бо це всього кілька кілометрів. Сотниче — то край світу, утвореного вздовж Пирятинського ­шляху скупченням дворів, городів, садків і хат. Сам я жив на західному боці того світу, а Сотниче — його східний край. І мені, як тепер розумію, було важливо іноді побувати на тій межі, де все ще називається нашим селом, а за крайніми хатами Сотничого вже перестає так називатися. Це заворожувало, ніби там світ ставав якимось не таким і недоступним. Подібні місця небезпечні якраз отією недоступністю. Може статися, що там живе яка-небудь дівчина, з якою ти зумієш поговорити спокійно аж років через тридцять після того, як уперше її побачиш. І то не будеш упевнений, що поговорив так, як треба, хоч колись дуже хотів саме цього навчитися.

Ото таке те місце, куди я їхав. І не добрався туди, бо прокинувся раніше, на невеликій греблі, де, якщо глянеш через ліве плече, побачиш великий осокір, під яким колись стояла наша школа. Теж непогане місце, на узбіччі зелена трава, хоч і осінь. Спробував додивитися сон з цієї точки — а він більше не приснився. Оце і є те, що марно переказувати, хоч ти й справді бачив траву, яка там росте.

×